Леонид Платов - Секретний фарватер

На мить Шубін втратив свідомість і опритомнів уже у воді.

Хвиля накрила його з головою. Він виринув, озирнувся. Позаду, надуваючись і опадаючи, волочилася по воді хмарка парашута…

Пости ССІЗ на Сескарі [15] Сескар — маленький острів на півдорозі між Лавенсарі і Кронштадтом. запеленгували скороминучий повітряний бій.

Льотчик радирував: “Атакований! Прошу допомоги!” З аеродрому на Сескарі одразу ж піднялися винищувачі, але все вирішували секунди — не приспіли до бою! Коли вони прилетіли, небо було вже пусте.

Пости ССІЗ, одначе, спостерігали бій до кінця.

“ЛА-5” пробував втекти, скориставшись із своєї швидкості. Потім літаки ніби зчепилися в повітрі і сірим клубком упали в воду. Очевидно, на одному з віражів ударилися площинами.

Винищувачі покружляли над морем, шукаючи внизу людей.

Одному льотчикові здалося, що він розгледів слід від перископа підводного човна. Коли літак знизився, перископ зник. Можливо, це був просто бурун. Вітер розвів хвилю. Та льотчик вважав за потрібне згадати про це в донесенні.

У район бою було послано “морських мисливців”. Спільні пошуки з авіацією тривали близько години. їх довелося припинити, бо хвилювання на морі посилилось.

Навіть якщо хтось і вцілів після того, як упав у воду, у нього не могло бути ніяких шансів на порятунок.

Про загибель Шубіна юнга дізнався наприкінці того ж дня.

Степакова поклали в один з ленінградських госпіталів. Шуркові наказали приходити щоранку на перев’язку. Жив він у флотському екіпажі.

По дорозі туди зустрівся йому штабний писар, що служив колись у бригаді торпедних катерів.

— Чув про командира свого? — неголосно спитав він, суплячись.

— А що? На Лавенсарі полетів.

— Тож-бо й воно, що не долетів!

І писар розповів, що знав.

— І візьми до уваги, — закінчив він, намагаючись неодмінно вивести мораль, — не просто загинув, як усі гинуть, але й ворога з собою на дно…

— Шубін же! — з гідністю сказав Шурко, за звичкою пишаючись своїм командиром, якось одразу ще не збагнувши, не усвідомивши до кінця, що йдеться про його смерть.,

Сильний психічний удар, на відміну від фізичного, іноді відчувається не одразу. Є в людській душі запас пружності, душа намагається опиратися, не хоче пускати всередину те страшне, страшенно безглузде, від чого їй доведеться здригатися і болісно корчитись.

Так було і з Шурком. Він попрощався з писарем і спочатку, по інерції, думав про інше, стороннє. Подивувався чарівній красі Двірцевої площі, яку не могли зіпсувати назвіть забиті дошками вікна Ермітажу. Потім зацікавився поведінкою жінки з двома кошиками, що йшла попереду. Вона раптом зігнулася і пішла дуже дивно, боком, високо піднімаючи ноги, як ходять злякані коні.

Простеживши за її поглядом, Шурко побачив пацюка. Не поспішаючи, з цілковитим презирством до перехожих пацюк переходив площу — від Головного штабу до Адміралтейства. Голий рожевий хвіст, звиваючись, тягнувся за ним.

Пацюків Шурко не любив — їх безліч водилося на Лавенсарі. А цей до того ж самовдоволений, зухвало самовдоволений. Усе-таки ж не 1942, а 1944 рік! Блокада закінчилась, фашистів потурили від Ленінграда! Надто вже розперезався він, цей пацюк, нахабно дозволяючи собі розгулювати серед білого дня по Ленінграду!

Шурко терпіти не міг безладу. Пацюкові з ганебною поспішністю довелося ретируватися в найближчу віддушину.

І тоді юнга з подивом виявив, що в цьому йому азартно допомагало недолуге дівчисько, яке невідомо звідки взялося.

— Ненавиджу пацюків! — пояснила вона, відкидаючи з чола пасмо прямого, дуже світлого волосся.

Шурко, однак, не вважав за потрібне сказати їй щось і мовчки пішов далі.

На Двірцевім мосту він зупинився помилуватися величною Невою, що повільно котила свої хвилі. І тут, коли він стояв біля поручнів і дивився на воду, зненацька дійшла до його свідомості непоправна утрата. Гвардії старшого лейтенанта більше немає!

У такій же масивній, важкій, ворожій воді зник Шурків командир, і всього кілька годин тому! Разом з літаком, з уламками літака, каменем пішов на дно. Загинув! Безстрашний, енергійний, такий веселий вигадник, прозваний на Балтиці Щасливцем…

Ні з того ні з сього Щурка повело вбік, потім назад. Він здивувався, але одразу ж забув про це. Він бачив перед собою Шубіна, що тримав у руках півбуханця хліба, до якого було прив’язано мотузок. Моряки, що стояли навколо, усміхалися, а Шубін казав Шуркові: “Учися, юнго! Примусимо пацюків у футбол грати”.