Леонид Платов - Секретний фарватер

Шубін на знак згоди кивав головою. Та думки його були далеко.

У Кронштадті він півдня провів у розвідників.

Був уже вечір, коли помахуючи онімілою, забрудненою чорнилом рукою, Шубін вийшов із приміщення штабу. Зазирнув у блокнот.

Адресу Вікторії Павлівни Мезенцевої узнав у Селіванова ще на Лавенсарі. Вона жила в Ленінграді.

Що ж, гайнемо в Ленінград!..

Вікторія Павлівна сама відчинила двері.

— О!

Погляд її був здивований, непривітний. Та Шубін не збентежився. Перша фраза була вже заготовлена. Він зубрив її, ялозив весь час, поки добирався до Ленінграда.

— А я передати привіт! — бадьоро почав він. — Із шхер. Із наших з вами шхер.

— Ну що ж! Заходьте!

Кімната була маленька, трохи більша за оранжевий абажур, що висів над круглим столом. Згортки синіх синоптичних карт лежали скрізь: на столі, на стільцях, на дивані.

Господиня переклала карти з дивана на стіл, сіла і ретельно підібрала плаття. Це можна було зрозуміти як запрошення сісти поруч. Плаття було домашнє, здається, сіро-сталевого кольору, і дуже пасувало до її строгих очей.

А втім, Шубін майже не розглядів ні кімнати, ні плаття. Як ввійшов, так і не зводив погляду з її обличчя. Він знав, що це негарно, непристойно, і все-таки дивився не відриваючись — не міг надивитися!

— Хочете чаю? — сухо поцікавилась вона.

Він не хотів чаю, але церемонія чаювання давала можливість посидіти в гостях довше.

Спершу він збирався тільки побачити її, перекинутися кількома словами про шхери — і піти. Та зненацька його обдало теплом, як іноді обдає з морозу.

У цій кімнаті було так тепло і по-жіночому затишно! А за війну він зовсім відвик од затишку.

Тепер Шубін втішався чарівною інтимною обстановкою, ледь чутними пахощами парфумів, звуками жіночого голосу, хай навіть невдоволеного: “Вам міцнішого, чи не дуже?” Він немовби оп’янів від цього неміцного чаю, завареного її руками.

На секунду йому здалося, що вони чоловік і жінка і вона сердиться на нього за те, що він пізно повернувся додому. На цю думку його пройняв солодкий дрож.

І раптом Шубін заговорив про те, про що йому не слід було говорити. Він зрозумів це одразу: погляд Вікторії Павлівни став ще більше чужим, відштовхуючим.

Та Шубін і далі говорив, тому що ні за яких обставин не звик відступати перед небезпекою!

Він замовк зненацька, наче спіткнувся, — Вікторія Павлівна повільно усміхнулася куточками рота.

Мовчанка.

— Дякую вам за виявлену честь! — вона говорила, обережно підбираючи слова. — Звичайно, я ціную, і тішуся і так далі. Але ж ми зовсім різні з вами! Вам не здається?.. Думаєте, яка я? — погляд Шубіна сказав, що він думає. Вона трошечки зашарілась: — Ні, я дуже прозаїчна, повірте! Усі ми якоюсь мірою лише здаємося одне одному… — Вона затнулася. — Може, я незрозуміло кажу?

— Ні, усе розумію.

— Очевидно, я трохи старомодна. Що поробиш! Такі ми, корінні ленінградки! Принаймні ви… Ну, як би це м’якше сказати… Ви не зовсім у моєму стилі. Надто галасливий, скороспішний. Від ваших темпів просто голова йде обертом. Бачите мене лише вдруге і…

— Утретє… — тихо поправив він.

— Ну, утретє. І формально освідчуєтесь! Я знаю, про що ви казатимете. Ладні чекати хоч сто років, будете тихий, розсудливий, терплячий!.. Але в мене, бачте, є сумний досвід. Мені разів десять уже освідчувались.

Вона сказала це без будь-якої манірності, а Шубін у думці пожартував над собою: “Одинадцятий знехтуваний!”

— Я ось що пропоную, — промовила вона, — тільки круто, по-військовому: взяти й забути! Наче й не було нічого! Давайте забудемо, га? — вона прямо глянула йому в очі. Навіть не запропонувала традиційної солоденької цукерки “Дружба”, якою звичайно стараються підсолодити гіркоту відмови.

Шубін встав.

— Ні, — сказав він з гідністю і випростався, наче по-команді “струнко”. — Забути?.. Ні! Щодо мене, то я завжди… все життя…

Він хотів сказати, що все життя, завжди пам’ятатиме і любитиме її і пишатиметься цим коханням, та йому перехопило в горлі.

Він уклонився і вийшов.

А Вікторія Павлівна зачудовано дивилася йому вслід.

Слова, як це часто буває, не сказали їй нічого. Сказала — пауза! Йому зненацька забракло слів, такому винахідливому, такому самовпевненому!

Горе, та й годі! Цілих півгодини вона втовкмачувала йому, що він не подобається їй і ніколи не зможе сподобатись! Роз’яснювала спокійно, просто, логічно! І ось — наслідок!

Якщо вже уявити мужчину, який міг би їй сподобатись, то, очевидно, він був би стрункий, з натхненним обличчям і тихим голосом.