Леонид Платов - Секретний фарватер

Коли труп каменем пішов до дна, Шубін полегшено зітхнув.

Минуло ще кілька хвилин, перш ніж він згадав про жилет, який плавав поруч. Що ж, черепашку розкрито. Стулки її порожні. Він підплив до жилета і нап’яв його на себе. Усе-таки зайвий шанс!

Тепер принаймні можна не боятися корчів. Раніше він забороняв собі думати про них.

Кепсько тільки, що трофейний жилет не гріє. А холод уже почав проймати до кісток.

Було б тепліше, якби жилет був капковий. Жовта клочкувата капка схожа па вату і гріє, як вата. Щоправда, за дві чи три години вона намокає, стає важчою і тягне на дно. Та Шубін не збирався бовтатись у воді дві чи три години. Про це не могло бути й мови. Його повинні знайти і підібрати з хвилини на хвилину. Червону пляму жилета видно здалека.

Щоб відвернути свою увагу, він почав думати про далекі тропічні країни, де росте капка. Це ж така трава?

А може, чагарник? Ото, мабуть, тепло в тих місцях!..

На думку про теплі країни зробилося ще холодніше.

Холод звідусюди йшов до Шубіна, з усіх кінців Балтики, від усієї вихолодженої за зиму водної громади моря. Він обхоплював, зчавлював, стискував.

Щоб зігрітися, Шубін поплив навпомашки. Але дивно: чим енергійніше рухався, тим холодніше ставало. Він проробив дослід: схрестив руки на грудях, підібрав коліна до підборіддя. Ніби стало тепліше. Чи не нагрівається навколишній шар води теплом його тіла? Не треба підгрібати до себе нові холодні шари.

“Катери підійдуть! Катери незабаром підійдуть!” — повторював він у думці, наче зубрив урок.

Він ні на секунду не припускав, що його не підберуть. Розумів: найстрашніше — це злякатися, піддатися страху. Хто втратив самовладання, той усе втратив!

Якось дивно, поштовхами, боліла голова. Часом свідомість на якусь мить виключалася. Тоді Шубіну привиджувались квіти. Конусоподібні пурпурові мантії розгойдувалися на пологих хвилях. Він намагався дотягнутись до них і від цього руху опритомнював. А іноді уявлялося, що він висить серед зірок у пустоті космічного простору.

Холод, холод! Лютий холод!

Розглядівшись, Шубін здивувався несподіваній зміні. Морем бігли баранці, поквапливі вісники шторму.

Щойно хвилі були пологі. Тепер на них з’явилися білі гребінці. Біляки гуляли по морю.

— Хвилювання — три бали, — визначив він уголос. — Море димить!

Невдовзі верхівки хвиль почали загинатися і зриватися бризками. По шкалі Бофорта це означало, що хвилювання доходить уже до чотирьох балів.

Хвиля накрила Шубіна з головою. Він виринув, люто відпльовуючись. Дихати ставало важче. Насувався шторм.

“Еге! — подумав Шубін. — Шторму мені не витримати…” І одразу ж: “Але шторму не буде!”

У думці він ніби нагримав на себе.

Море тим часом ставало дедалі грізнішим, хвилі частіше накривали Шубіна з головою. Три бали, чотири бали! Він хотів забути про поділки цієї клятої шкали.

Його почало нудити. Остаточно вкачало! Ніколи не вірив у те, що плавців укачує в морі, і от…

Шубін задихався, відпльовувався, пробував пристосуватися до розмахів моря, які ставали частішими.

Щось пролетіло над ним. Літак? Пікірує літак? Він інстинктивно втягнув голову в плечі, але в цю мить був на гребені хвилі і гумовий жилет завадив йому пірнути.

Не літак! А тільки чайка! Півгоризонту закрили її зігнуті, наче шаблі, крила, ніжно-рожеві, але з чорними кінцями, немовби їх умочили в грязюку. Вона шугонула і стрімко опустилася, немовби хотіла сісти Шубіну на тім’я.

О! Та тут їх багато, цих чайок!

Вони кружляли над Шубіним, торкаючись його крилами, з розгону припадали до самої води, шугали в повітрі. Крізь свист вітру він розрізняв їхні скрипучі голоси. Птахи завзято сварилися, наче ділили його між собою.

Ділили? Моряки з Ладоги розповідали Шубіну про те, що сталося з одним нашим льотчиком, якого збили в бою над озером. Капковий жилет не дав йому потонути, і через дві—три години його підібрали. Він був живий, але сліпий. Чайки виклювали йому очі.

Шубін висунувся до пояса з води і закричав що було гили. Він міг тільки кричати, руки його заклякли так, що майже не рухались.

Раптом щось велетенське, у білих дугах піни, насунулося на нього, якась гора. Лінкор чи плавучий кран — так здалося йому…

Він закашлявся і опритомнів. Рідина, що обпікала, лилася йому в рот. Склеписта стеля була над ним.

Шубін напівлежав на підлозі. Хтось притримував його за плечі. Коли він підвів очі на людей, що стояли довкола нього, їхній вигляд здивував його. У багатьох із них були бороди, а обличчя мало неприродний, майже мертвотний білий колір. Люди вражено дивилися на нього, і він відкинувся на спину.