Леонид Платов - Секретний фарватер

— Звичайно.

Після цього про Шубіна стали говорити:

“У сорочці народився. Щасливець! Удатний! З самою долею, можна сказати, на “ти”,

Шубін тільки загадково мружився.

Лише одного разу, коли почали занадто вже допікати розмовами про щастя, він сказав з досадою:

— Щасливий? Чом би не так! Щасливий на більярді з кікса в дві лузи кладе, а я своє щастя горбом здобуваю!

На нього накинулись:

— Ти що! Як можна заперечувати щастя на війні? Наполеон так і сказав про Мака: “Крім усього, він нещасливий”.

— Зате Суворов казав: “Раз щастя, другий раз щастя, боронь боже, потрібне ж і уміння”.

— Але той же Суворов казав: “Лови мить, керуй щастям”.

— Неправильно! “Керуй щастям, бо мить вирішує перемогу…”

— По-твоєму, уміння дорівнює удачі?

— Уміння плюс характер! Розумієте: справжній військовий характер!

— Із чого ж складається такий характер? Ти як гадаєш?

— Я гадаю… — Шубін енергійно рубонув повітря долонею. — Наступальний дух, наполегливість передусім! Так?.. Бийся! Хоч би там що, борись за перемогу!.. Друге… Звичка вирішувати блискавично. Мозок працює в такт з моторами. Натискаєш на всі свої дві тисячі обертів і відповідно міркуй, не бабляйсь!.. Пам’ятаєте, був у нас один неповороткий, списали його на тихохідні кораблі?

— Атож! З топляками не поладнав…

(Неповороткий офіцер ще до війни “не поладнав” з напівзатонулнми колодами, яких немало у Фінській затоці. При зустрічі запізнювався з рішенням на якісь частки секунди, не встигав швидко одвернути і доповзав до бази із зламаними гвинтами).

— Військовий моряк, — вів далі Шубін, — як відомо, насамперед — моряк! Інакше він поганий військовий… На суходолі, звичайно, простіше. На суходолі як? Скомандував своїм артилеристам: “За селом на два пальці ліворуч — ціль! Бий!”

— Утрируєщ, Борю!

— Дарма! Але думка ясна? А на морі встигай повертатися. Небезпеки з усіх румбів пруть. З води на тебе лізуть, з-під води, з повітря!

— Вагатися, прикидати ніколи?

— Атож! Отут і стає в пригоді інтуїція. А вона, я вважаю, похідне від знань, досвіду і відваги. Щоб перекипіло, сплавилося всередині — тоді інтуїція!

— Ну, все! — Навколо засміялися. — Боря нам усе розписав. Формула військово-морського щастя ясна!

Хтось спохопився:

— Це ти зараз кажеш. А що раніше казав? Я, мовляв, удатний! Я, мовляв, щасливець!

— Та не я це казав. Ви казали!

— А ти погоджувався.

— І не погоджувався.

— Ну, помовчував. Сказати б, мовчазно погоджувався. Виходить, темнив, туману напускав?

Мовчанка.

— Не те, щоб туману… — ухильно мовив Шубін. — Просто думав: вірите, ну й вірте, біс із вами… Тобто, звичайно, якщо казати правду…

— Так, так, тільки правду!

— Мені ці розмови були дуже до речі. Добре, коли яро командира слава йде: удатний, щасливець! Матроси за таким сміливіше в бій ідуть.

— А!..

— Авжеж! Це дуже важливо. Чим більше матрос вірить у перемогу, тим вона ближче. А потім…

Він поглянув на своїх товаришів знизу вгору і раптом перестав стримуватись, широко усміхнувся з чарівливим, одному йому властивим виразом добродушного лукавства:

— Що ж, братці, ніде правди діти! Якщо всі кажуть “удатний”, “щасливець”, то й сам мимоволі… А коли віриш у себе, легше долаєш перепони. Наче на гребені високої хвилі несе!..

Та досить було нагадати йому про шхери, як він супився, замовкав або ж, навпаки, починав довго нарікати на своє безпосереднє начальство.

Ще б пак! Він хоче торпедувати ворожі кораблі, перетинаючи їм шлях до Ленінграда, а його, як на те, мало не щоночі посилають у ці шхери. Рветься на оперативний простір, у відкрите море, а замість цього повинен, тривожно озираючись на всі боки, петляти звивистими, вузькими протоками на малих обертах моторів, щоб не запеленгували по буруну.

Він досадливо знизував плечима:

“Розумієш, люблю розмах, рух, а там повернутися ніде. Наче в тісній кімнаті краков’як танцювати. Ступив праворуч — ліктем у буфет попав, ліворуч — за шафу зачепився…”

Порівняння було вдале. У шхерах дуже тісно.

А під час війни стало ще тісніше — від мін. Балтійська вода в той час була круто замішана на мінах.

Міни, міни! Куди не поткнись, скрізь ці міни. Погойдуються на мінрепах, як поганки на тонких ніжках, лежать, причаївшись, серед донних водоростей і каміння чи носяться по волі хвиль, набичившись, погрожуючи своїми коротенькими ріжками.

Міни в шхерах ставили росіяни, фінни, німці. Немало їх залишилося і після попередніх війн: 1914–1918 і 1939–1940 років.