Леонид Платов - Секретний фарватер

Так, сьогодні він досхочу поп’є життєдайного блокадного чайку!

“А Іринка?” — спитає він у дружини.

“Я вже пила чай, тату”, — відповість донька.

Вона сидить на дивані, як завжди вечорами, відкинувши голову на спинку, заплющивши очі. Можна подумати, що дрімає, але пальці ледь помітно здригаються на колінах, прикритих ватяною курткою.

“Ти що, Іринко?”

“Граю в думці, тату?”

Цікаво, що вона грає? Мабуть, свого улюбленого Скрябіна.

Бідолашні пальчики, поколоті голкою, затверділі від грубої роботи в госпіталі!

А нещодавно ж мати нізащо не дозволяла їй допомагати по господарству, прожогом кидалася робити все сама.

“Іринка повинна берегти свої руки! — з гордістю казала вона знайомим. — Іринка у нас піаністка!..”

Відчуваючи блаженну млость, він дивитиметься на ці пальці, що нечутно бігають по куртці. Коли донька, зітхнувши, візьме останній акорд, Грибов, можливо, повеселить її, розповівши анекдот, який користується в сім’ї незмінним успіхом.

Був час, багато років тому, коли Грибова зустрічали дома довгим-довгим вигуком жаху: “У-у-у!” — як гудіння сирени. І разом з тим у гудінні чулось щось лукаве.

Тупаючи куцими ноженятами, до передпокою вбігала трирічна Іринка:

“О! Я думала, це дід прийшов, а це мій тато!”

Слово “дід” вимовлялося жахно-погрозливо, протяжно, а слово “тато” — радісно-захоплено, навіть верескливо.

Це вона грала сама з собою в якусь гру, лякала себе “дідом” і була щаслива, що все так добре закінчилось. Вона любила, щоб усе закінчувалося добре.

Усміхаючись у думках цьому спогаду, Грибов звелів зупинити машину за два квартали від свого будинку.

— Я зійду тут, — сказав він шоферові. — Далі не проїдете. Багато кучугур.

Він пройшов ці два квартали, звернув за ріг — і не побачив свого будинку!

Навскоси від аптеки мав стояти його будинок, але будинку на місці не було.

Фугасний снаряд упав у самісіньку його середину!

З усіх мешканців цього старого ленінградського будинку врятувалася тільки сімдесятирічна бабуся, та й ю лише тому, що разом з онукою, яка завітала в гості, пішла до ополонки по воду.

Тепер бабуся, згорбившись, сиділа на саночках, на яких стояло двоє повних відер, і безперервно хитала головою.

Грибов розгубився. Він виявив легкодухість, не гідну мужчини і офіцера. Бігав туди й сюди навколо купи щебеню, про щось розпитував, благально хапав за руки заклопотаних, похмурих людей, які гасили пожежу.

Над щебенем курився червонуватий димок. Пахло вапном, згарищем, пороховими газами, дуже їдкими. Від цього смороду хотілося чхати й кашляти.

— Кажуть же вам: пряме попадання! — переконливо пояснював хтось, підтримуючи Грибова за лікоть. — Ви ж військовий, офіцер! Самі повинні зрозуміти!

Та Грибов не розумів нічого.

Якась жінка, заглянувши йому в обличчя, відсахнулася, крикнула:

— Та що ж ви дивитесь, люди? Одведіть старого!

Біля цієї купи щебеню, що диміла, Грибов ураз постарів…

Кажуть, боягуз помирає тисячу разів. Але десятки, сотні тисяч разів люди воскрешають в уяві картину смерті своїх близьких.

Майже безперестанку і до страшного реально чув Грибов брязкіт і виття цього німецького снаряда і відчував нестерпний біль, який зненацька пройняв Іру і Тату…

Через кілька днів, зовсім хворого, його вивезли на літаку спочатку в Москву, потім на південь, куди було евакуйовано училище.

Горе примусило Грибова внутрішньо зібратися. Проте зовні він тримався, як і раніше, прямо, підкреслено прямо. Це, до речі, оберігало від співчуття.

Однак, будучи безумовно хороброю людиною, він не соромився признатися собі, що боїться повернутися в Ленінград.

Там на кожному кроці підстерігали спогади, маленькі, буденні, але від цього ще страшніші. їхні ледь чутні, печальні голоси могли звести з розуму.

Легше, здається, було б вдертися йому на палаючому брандері в середину ворожої ескадри, ніж знову пройти сквериком, де він гуляв щонеділі з маленькою Іринкою. А такі ж спогади, пов’язані з дружиною чи дочкою, виникали в Ленінграді на кожному кроці, за кожним рогом.

Та потім він подумав:

“Ленінград допоможе мені в горі! Ленінград — місто не тільки чітких архітектурних ліній, але й тверезих думок, місто великої душевної дисципліни”.

І Ленінград не підвів. А невдовзі прийшла і звістка від Шубіна — посмертна.

Шубін, можна сказати, посадив свого професора за письмовий стіл, під магічний конус світла. Не підбадьорював, не втішав — примушував працювати, А це було основне.