Леонид Платов - Секретний фарватер

“Погляньте-но! Ну й пика! — здивовано сказали поруч. — Невже ви купите його, Миколо Дмитровичу?”

І вся картина постала перед Грибовим в найдрібніших деталях, освітлена нестерпно яскравим, сліпучим сонцем.

…Базар у Сінгапурі.

Кілька російських військово-морських офіцерів стовпились навколо торговця дерев’яними ідолами. Сидячи навпочіпки, він жваво жестикулює, вихваляючи свій товар. Розмовляє каліченою англійською мовою, і Грибів насилу схоплює зміст.

Ось ця потвора, здається, бог війни у малайців чи даяків. Обличчя в неї кутасте, витесане абияк і разом з тим дуже виразисте, має дивовижну силу первісної експресії.

— Так би мовити, місцевий Марс, — пояснює Грибов тим офіцерам, які не розуміють по-англійськи.

— Ох і цяця! Морозом проймає!

— Наш, європейський, либонь, імпозантніший, — зауважує хтось.

— А ви впевнені, Миколо Дмитровичу, що цей добродій завідує в Малайї саме війною? Як на мене, то скоріше зрадництвом і шахрайством. Зверніть увагу: яка посмішечка! А шию як скривив!

Загалом, “місцевий Марс” не сподобався. Офіцери купили на пам’ять інших, вродливіших божків. Грибову дістався низенький, широко усміхнений товстун, — здається, “по департаменту вин і розваг”.

Та ще довго згадував молодий офіцер дерев’яне кутасте, грубо розфарбоване обличчя, на якому відбилися злобна радість і незрозуміла підступна погроза…

Так ось кого нагадав йому Цвішен! Що й казати: зустрічалися!

І, як звичайно, одна риса зовнішньої схожості одразу ж дала ключ до розуміння характеру. Як і бог війни, Цвішен сам не вбивав. Він лише нацьковував озброєних людей одне на одного і допомагав їм убивати одне одного. Він був безпристрасний каталізатор убивств.

“Де спливе “Летючий Голландець”, там війна дістає новий поштовх”. Очевидно, слова ці не були похвальбою.

Грибов подумав про те, що в природі є люди, подібні до електричного ската. Та, на відміну од ската, вони вбивають на відстані — не доторкуючись. Убивають тому, що живуть. Це їхнє фатальне призначення — вбивати…

Відсунувши набік картотеку, Грибов пильно, до болю в очах, почав вдивлятися в зле і дивне обличчя, складене немовби з самих кутів.

Якби погляд міг пропікати, номер “Дейче Цейтунг” з фотографією Цвішена давно б уже затлівся, почорнів і перетворився б у купку попелу на столі.

Так, рахунки у Грибова з ним давні!

Вихований за старими правилами, професор ніколи і нікому не розповідав про це. Про нещастя звичайно мовчали в його колі. Просто не заведено було перекладати своє горе на інших людей.

Та й про що говорити, коли в даному випадку все зводилося до однієї фрази: “Прийшов додому і не знайшов домівки…”

Восени 1941 року Грибов відмовився евакуюватись з училищем.

— Ленінград — моє рідне місто, — похмуро сказав він. — Як же мені залишати його в біді?

Певна річ, йому могли наказати, і, як військовослужбовець, він повинен був підкоритись. Та флотом командував у той час його колишній учень, який допоміг своєму професорові.

Грибова залишили в Ленінграді.

Він зробив фатальну помилку, не примусивши евакуюватися сім’ю. “Ленінград — наше рідне місто”, — повторювали його слова дружина й донька. Вони стояли перед ним обнявшись, дуже схожі одна на одну, і похитували головами, світло-русою і сивою, лукаво-лагідно усміхаючись йому. А він же ніколи не міг устояти перед їхньою усмішкою.

І потім вони чудово трималися, жодного разу не пошкодували, що лишились. Він міг пишатися ними.

Той зимовий день Грибов провів не в штабі морської оборони, а на фронті. Від штабу до фронту було не більше семи миль по прямій. Туди можна було добратися трамваєм, якби взимку ходили трамваї.

На дільниці, куди він прибув, становище склалося напружене. Кілька разів доводилося стрибати в щілину, двічі підніматися з людьми в контратаку. На очах у Грибова вбили комісара. Проте до вечора обстановка поліпшала.

Повернувшись у штаб, Грибов доповів про виконання завдання і дістав дозвіл побути до ранку дома.

Гуцикаючись на вибоїнах у грузовику, він нетерпляче заздалегідь смакував заслужений відпочинок у колі рідних.

Ось він зійде сходами, тихо відімкне двері своїм ключем. “Тато прийшов!” — пролунає голос дочки з глибини квартири. Дружина заметушиться, готуючи чай.

Яке щастя неквапливо, маленькими ковтками пити з великого кухля гарячий окріп, що аж обпікає! Тепло проникає всередину не тільки через горло, а й через долоні, що тримають кухоль.