Леонид Платов - Секретний фарватер

Цього не можна стерпіти! З кают-вигородок линуть хриплі, надірвані, грубі чоловічі голоси:

— Вимкни, вимкни, йолопе! Бога ради, вимкни!

Вкрадливий і ніжний жіночий голос вражає наш підводний човен дужче, ніж глибинні бомби!

Курт висмикує штепсель…

Але ж снів не вимкнеш, Лоттхен!

Навіть кам’яна втома не допомагає. Думки й уві сні крутяться далі. Мозок іскриться.

Що б я не робив удень, уночі неодмінно повертаюся до свого жахного сну.

Іноді сни бувають яскравіші й реальніші від життя, особливо такого одноманітного, як наше…

Та, може, тобі вдасться ошукати мене? Зроби це! Ошукай мене, Лоттхен, коли Ми будемо знову разом! Щодня, без упину, багато разів, повторюй: я вірна тобі, я завжди була тобі вірна!

І я, мабуть, повірю.

“Чим неймовірніша брехня, тим частіше треба її повторювати, щоб змусити в неї повірити”. Так сказав рейхсміністр Геббельс. На цих справах він розуміється…

Мені хоч би мить побути в нашому зеленому Кенігсберзі! Зробив би один глибокий жадібний вдих — і знову до свого пекла!

Але сімсотріччя Кенігсберга неодмінно відсвяткуємо разом! До славного ювілею лишилось небагато. В 1955 році мені буде тільки сорок п’ять літ. Хіба це вік для чоловіка?

Я не палю, не п’ю. До того ж у мене чудова спадковість.

В день сімсотріччя ми всією родиною побуваємо в розарії, а потім на озері.

Стяги Третього рейху — на будівлях, смугасті полотнища звисають до землі! Над містом гримлять марші!

Отто й Ельза підуть попереду, статечно взявшись за руки, а ми, як годиться батькам, услід за ними…

Коли я уявляю це, у мене менше болить голова.

Монотонно цокає годинник. Він поставлений за берлінським часом. Скрізь, на всіх просторах Німецької імперії, в самому рейху і в окупованих областях, а також на кораблях німецького флоту, стрілки показують берлінський час.

І я підраховую, — просто так, аби забутися, — скільки ще хвилин лишається до сімсотлітнього ювілею Кенігсберга…

Я вже писав про ірландського екстреміста, через якого я підбурив проти себе Гейнца. Та були й інші пасажири.

Для них пізніше обладнали каюту в кормовому відсіці, забравши звідти торпедні апарати. Звісно, там нема особливого комфорту. Та й не може його бути. В підводному човні занадто тісно. І все ж таки ця каюта — не наші двоярусні домовини і навіть не салон командира.

Ми називаємо її поміж собою “каюта-люкс”…

Довгою низкою, один за одним, сповзають наші пасажири у підводний човен. Спочатку бачимо тільки ноги, які повільно спускаються по вертикальному трапу. Потім — й обличчя. Ноги різні. Обличчя — однакові майже в усіх. Без особливих прикмет. Зосереджені, похмурі. Не обличчя — залізні маски!

Тільки один пасажир скидався, мабуть, на людину.

Та й то доки лежав у нестямі на підлозі. А тільки-но розплющив очі, як обличчя заціпеніло, як у мертвяка.

Я відзначив його у вахтовому журналі як “пасажира з Котки”. Ми, бачиш, записуємо своїх пасажирів, не згадуючи прізвища — лише за назвою міста: “Пасажир із Дубліна”, “Пасажир із Осло”, “Пасажир із Філадельфії”. Між іншим, це був, можна сказати, без квитка. Його виловили гаком у Фінській затоці під час моєї вахти.

Випадкового пасажира не помістили в каюті-люкс, — вона секретна. Він спав на ліжку Курта, а вечеряв з нами в кают-компанії.

Мене вабило до нього. Від нього віяло дивовижним душевним здоров’ям. У цій плавучій божевільні тільки він та я були нормальні. Але ми не встигли порозмовляти.

Була в нього ще й інша, неофіційна назва: “Людина тринадцятого числа”. Так його охрестили в кубрику.

Матроси були певні, що він принесе нам нещастя. Адже його виловили тринадцятого числа.

Хіба не дивно? На борту “Летючого Голландця” бояться привидів!

На нашому підводному човні — металевому острівці, набитому до краю технікою, переповненому механізмами, не вистачає тільки чаклуна, який виконував би ритуальні танці серед кренометрів і такометрів!

Матросів налякало те, що “пасажир із Котки” з’явився в супроводі почту чайок. За матроським повір’ям, чайки — душі загиблих моряків.

Проте “небезпечний” вплив “людини тринадцятого числа” тривав недовго.

Пробувши в нас кілька годин, він пішов назад у море. Загаявся, коли човен спішно занурювався. Тут ловити гав не можна. Ми пішли в глибочінь, а він лишився. Або потонув, або попав у полон до росіян.

Але така смерть не гірша й не краща за всяку іншу. Принаймні зекономив баластину, яку прив’язують до ніг, щоб труп відразу пішов під воду. Звичайно він тоне навстоячки, ніби наостанку витягується перед тими, хто лишається, у струнку…