Леонид Платов - Секретний фарватер

— Але ж із ким воювати, коли світ буде підкорено?

Командир похмуро всміхнувся:

— У людей куца пам’ять. Час від часу доведеться нагадувати то одному, то другому континенту, що господарі світу — німці!

Він замовк і більш не брав участі в розмові.

А вдруге розбалакався — так само раптово, — коли підводний човен лежав на грунті, вичікуючи настання темряви, щоб випливти на поверхню. Ми сиділи за вечерею. Розмова точилася про довголіття.

Пам’ятаю, Готліба не було з нами. Він був, певно, в моторному відсіку. Я похвалився своїми батьком, дідом, прадідом. Ніхто з них не дозволив собі вмерти раніше сімдесяти.

Гейнц почав вихваляти цілющу дію китайських трав. Потім засперечалися про те, яка професія найвигідніша в розумінні довголіття. Я стояв за пастухів, Курт і Гейнц — за пасічників.

І раптом у кают-компанії пролунав голос командира:

— Найдовше живуть голови військових концернів! Чому? Не знаю. — Він помовчав. — Я помітив, що фабриканти зброї живуть тим довше, чим більше людей умерло з їхньою допомогою. Зробив навіть кілька виписок — заради цікавості. Ось! Візьмімо хоча б Армстронга. Засновник фірми, винахідник нарізної гармати. Він жив дев’яносто років! Смерть, певно, обачлива. Потурає своїм постійним постачальникам. Дуже вправно відкупався од смерті і Безіл Захаров, компаньйон його сина… Прожив… стривайте-но!.. Вісімдесят з гаком. Так, справді! Хайрам Максим, винахідник кулемета, жив сімдесят шість. Альфред Крупп — сімдесять п’ять. Август Тіссен — вісімдесят два. І синок його Фріц не схибив. Подав фінансову підтримку нашому фюрерові й дотягнув до сімдесяти шести. А ви кажете про пастухів та пасічників!

Він підвівся, заховав до кишені записну книжку.

— Треба вміти робити висновки з прочитаного! Наш Готліб збирає кладовищенські квитанції. Навіщо? Щоб довше прожити. Дурниця! Квитанції не допоможуть, не зможуть допомогти. Пакунок акцій — воєнних акцій! — куди надійніше! Роздобудьте такий пакунок, вчепіться в нього зубами і не випускайте навіть уночі! Смерть поблажлива до фабрикантів зброї.

Люди, як мені здається, починають цікавитися довголіттям, майже проживши життя. Так і наш командир. На вигляд йому не менш п’ятдесяти, хоч він приховує це і навіть фарбує волосся. Про це обмовився Курт.

П’ятдесят літ — і тільки командир підводного човна!

Звання командира теж не відповідає його вікові й військово-морському досвіду. Він всього-на-всього капітан другого рангу. В цьому званні був у 1942 році, так і лишився в ньому.

Бачиш, він просто не встиг дістати підвищення, бо був “потоплений”. Ми лишилися в тих же військових чинах, у яких нас застало потоплення.

Ось чому найкращий підводний ас Німеччини досі лиш капітан другого рангу, хоч давно вже мав бути адміралом.

За інших обставин він енергійно просувався б угору по сходинках чинів і посад. Йому протегує сам адмірал Канаріс…

(Довелося трохи зачекати, прикрити лист картою. Повз мене пройшов Курт, безтурботно насвистуючи й похитуючись, мов на танцях. Він, безсумнівно, шептун!)

Пишу далі. Так, Канаріс… Командир вчився разом з ним у кадетському училищі в Кілі, а ти знаєш, як однокашники допомагають один одному на флоті і в армії.

Та річ не тільки в Канарісі. Мені розповідали, що ще в двадцяті роки нашому командирові, тоді маловідомому лейтенантові у відставці, пощастило зробити важливу послугу фюреру. Це сталося на мітингу. На фюрера було вчинено замах, та наш командир прикрив його грудьми. Куля, призначена для фюрера, зачепила шию командира й пошкодила якийсь мускул чи нерв. Так він став калікою. Як бачиш, почесно. Ось чому командирові довірили командувати таким підводним човном, як папі. Він користується правом особисто доповідати фюреру!

Але чому, будучи другом Канаріса, навіть більше, користуючись правом особисто доповідати фюреру, командир терпить Гейнца?

Вважають, що Гейнц стежить за нами з наказу командира. А я гадаю: чи не приставлено його наглядати за самим командиром?

Ось приклад. Ми прибули до Вінети—два і стали па ремонт. Цього дня база була в траурі, як і вся Німеччина, — тоді саме на Волзі полонили нашу звитяжну Шосту армію.

Увечері в кают-компанії зійшлися Рудольф, я, Готліб, Гейнц і ще хтось. Вдаючи, що хоче розвеселити й підбадьорити товариство, Гейнц, за своїм звичаєм, розставляв нам пастки. Ми мовчали.

— Ви ніби якісь неживі, — сказав він нарешті роздратовано. — Чи не втямили, повторити?

— Гейнц жадає оплесків, — сказав я.