Леонид Платов - Секретний фарватер

Це не вдалося, бо один із них умер од серцевого приступу в Ірландському морі, вже зовсім недалеко від похилих зелених берегів.

Довелося повернутись ні з чим, коли не рахувати мерця.

І тоді я припустився помилки, підбуривши проти себе лікаря.

Розумієш, у поході він дуже дратував мене: безладно метушився біля конаючого, якого підтримували товариші, давав йому нюхати нашатир, невміло тицяв голкою в руку. Я терпіти не можу безголових. І за вечерею сказав, що “пасажир з Дубліна” вижив би, будь на борту лікар, а не фельдшер (але ж так воно і є: Гейнц — військовий фельдшер, ми лише з ввічливості звемо його лікарем).

Гейнц позеленів од люті, але все-таки засміявся.

— У “пасажира з Дубліна”, — відказав він, — замість серця була стара стоптана калоша. З таким серцем не варт було навіть танцювати “гроссфатер”, не те що братися до диверсії.

— До того ж у човні було надто задушливо, — зауважив Курт, улюбленець командира.

— Курт має рацію, — підхопив лікар. — Коли б можна було спливти і пустити крізь люк свіжого повітря… Але ж ви знаєте, що ми не могли спливти. Над нами було багато англійських кораблів. Втім, — люб’язно додав він, повернувшись до мене, — коли ви відчуєте себе погано, я обіцяю потроїти свої зусилля.

І бачила б ти, як він вищирився! Рудольф каже, що наш лікар скидає усмішку тільки на ніч, а вранці, почистивши зуби, знову надіває її.

Він лютий, хитрий і нерозумний! Найнебезпечніше поєднання. Пам’ятаєш східне прислів’я: “Важкий камінь, важкий і пісок, та найважча — злоба дурня”?

Та годі про Гейнца.

Зате наш командир розумник і всебічно освічена людина.

Поруч з морехідними довідниками на його книжковій полиці стоять Шпенглер, Ніцше, Гете, Моммзен. У Вінету—два на його замовлення регулярно доставляють економічні журнали — разом із пальним та харчами.

Уперше прийшовши до нього й чекаючи, поки він прогляне документи, я задивився на книжкову полицю. Він перехопив мій погляд:

— Ви, здається, закінчили університет до того, як вступили у військово-морське училище? Де саме? Ага! Про це сказано у ваших документах. Кенігсберг.

— Готувався стати доктором філософії, пане капітан другого рангу, — доповів я.

Проте розмова на цьому урвалася.

Наш командир навдивовижу небалакучий.

За всі ці роки, що я служу з ним, він — при мені — лише двічі вступив у спільну розмову в кают-компанії. І то несподівано. Його немовби прорвало. Видно, тема зачепила за живе. Людині таки дуже важко залишатися наодинці зі своїми думками, тим паче, коли вони невеселі.

Кажуть, він наймовчазніший офіцер німецького підводного флоту. Дуже можливо. Особливі умови нашої діяльності, звичайно, наклали на нього свій відбиток. Людина замкнена, бо тримає дещо під замком.

Втім, у вас, жінок, це, мабуть, інакше. Ви стаєте ще балакучішими, коли маєте секрет. Ретельно ховаєте його за своєю безтурботно-милою, що паморочить голову, балаканиною.

Та я хотів не про це. Я хотів змалювати тобі нашого командира.

Ти гадаєш, його обличчя завжди нерухоме? Навпаки! Мімікою він ніби доповнює скупо відмірювані слова. І це справляє полохаюче враження. Чого варте хоч би звичайне його кривляння: голова схилена до плеча, одне око примружене, друге спрямоване на тебе з незрозумілою, багатозначною посмішкою. Він наче прицілюється…

Повторюю: командир тільки двічі відкрився переді мною поза нашими службовими з ним стосунками.

Уперше це було так. Ми доставили чергового пасажира в точку рандеву й поверталися “порожнем”. Командир обідав у кают-компанії, що не так часто буває.

Як і завжди, він сидів мовчки. Ми вже так звикли до цього, що розмова за столом — зрозуміло, неголосна і стримана з поваги до командира — не вщухала.

Мова чомусь зайшла про майбутнє. Що робитимемо після війни, коли Третій рейх зітре на порох своїх ворогів і запанує над світом?

Франц, старший помічник, сказав, що безробіття нам принаймні не загрожує, війн вистачить на наш вік. Рудольф щось промурмотів про втому. Гейнц зіщулився. Великі рожеві його вуха настовбурчились ще більше.

Помітивши це, я процитував Гегеля: “Війна оберігає народи від гниття”.

Рудольф роззявив рота, щоб відповісти. Та раптом у кают-компанії пролунав різкий, тонкий голос. Всі здивовано підвели голови. Командир заговорив!

— Ви маєте рацію, Венцель, — промовив він. — Точніше, її має Гегель. Без війн не можна. Людина не може без війн. У цьому — суть її споконвічної життєвої боротьби.