Леонид Платов - Секретний фарватер

Щось химерне спало мені на думку. Я подумав: як моторошно, мабуть, було богові! Чи не зі страху самітності він і створив нас, людей? Ми — тільки породження величезного космічного страху. Через те й життя наше з самого дитинства й до старості сповнене страхіттями, всілякими страхіттями.

Я зловив себе на тому, що бубоню:

— Бідолашний бог! Бідолаха!..

Я поясню тобі, Лоттхен, чому саме певен, що повернуся до тебе.

Наш командир — найкращий підводний ас Німеччини.

Він дуже обережний. Коли на воду спадають сутінки, командир незмінно посувається на глибині, безпечній щодо таранного удару. Вечірнє освітлення зрадливе. В перископ може здатися, що ще (або вже) темно. Човен випливе нагору, а його буде видно.

Командир виводить нас із таких небезпечних ситуацій, у яких скрутив би собі в’язи будь-який інший, менш умілий і досвідчений підводник.

Нещодавно “морські мисливці” ганяли нашого човна під водою протягом кількох годин. Сальники дали течу. Від гідравлічного удару на лівому гребному гвинті лишилося тільки дві лопаті, і швидкість зменшилася. Глибинні бомби сипалися за кормою, як яблука з дерева в бурю.

Я подумав, що Готлібу не допоможуть і його чотирнадцять кладовищенських квитанцій.

І все ж командир вивів човен. Пірнув під звуконепроникний шар і втік.

Він знає, як свої п’ять пальців гідрологію Балтійського, Північного, Норвезького та інших морів (гідрологія, звісно, міняється залежно від пори року).

Колись я пояснював тобі, що є перепади щільності води, крізь які не проникають звукові хвилі. А під водою нас переслідують за звуком. Пірнувши під такий, немовби панцирний, купол, ми можемо маневрувати там або ж спокійно відлежуватись на грунті. Туди не досягають навіть “дзвінки диявола”, як ми називаємо Асдик. [43] Асдик — система, що виявляє підводні човни.

Крім того, командир щоразу звіряється з картою корабельних аварій.

Це, власне, карта світового океану, але вона рясніє особливими позначками. Досить поглянути на неї, щоб зразу ж зорієнтуватися на велетенському морському кладовищі.

Наше місце — ось воно! Зовсім недалеко від нас, на такій-от глибині, лежить “Шаленість” — лінійний тридечний корабель британського флоту, що його затопили французи в такому-от році. Трохи далі, на таких-от координатах, — знаменитий “Титанік”, який наскочив на айсберг щойно перед першою світовою війною. А ось прогулянкова яхта “Іграшка”, водомісткістю стільки-от тонн. Вибір, як бачиш, великий.

Ми вже не раз грали в піжмурки з ворогом на морському кладовищі. Гейнц жартома називає це опоганенням могил.

Командир підводить переслідувачів до затонулого корабля, випускає трохи солярки — для принади, а потім, круто повернувшись, відходить перемінними галсами. Він не вдає мертвого, — ні. Але замість себе підставляє під удар мерця!

На поверхню піднімаються уламки. Солярка і уламки!

Чому б не дати переслідувачам трохи задоволення? Наступного дня в переможних реляціях з’явиться повідомлення про новий затоплений німецький човен. А наш підводний човен, цілий-цілісінький, виринає з води на другому кінці моря. Гра в піжмурки триває…

Щойно я відпоював водою Рудольфа, мого сусіда по каюті.

Бідоласі привиділося, буцімто він у церкві на заупокійній месі.

— Невже ти не чуєш, Венцель? — мимрив він, ухопивши мене за руку і весь тіпаючись. — Ну от же — орган! Служка задзвонив у дзвіночок! Співають дівчата, хор! Боже мій, я чую, як ридає моя мати!

Я підтримував його тремтячу голову, побоюючись, щоб він часом не відкусив краєчок склянки.

Цього разу припадок минув швидко. Я навіть не викликав Гейнца. Все одно він не сказав би нічого нового. Слухова галюцинація! З нашим Рудольфом це буває.

Рудольф відкинувся на подушки, сорочка на грудях була мокра — половину води він вилив на себе.

— Заспокойся! — сказав я. — Ти моряк, візьми себе в руки!

— Я спокійний, — пробурмотів він. — Я спокійний, ти ж бачиш. Я спокійний, як сільське кладовище…

Ці дні він занадто багато дивився на траурне повідомлення, яке висить над його ліжком. І от наслідок! Я винен, бо недогледів.

Де й коли він роздобув цю регенсбурзьку газетку? (Регенсбург — його рідне місто). На наші бази майже не привозять провінціальних газет. І уяви собі: це був саме той номер, де на останній сторінці мати Рудольфа сповіщає про заупокійну месу по синові, лейтенанту флоту, який загинув смертю героя у Варангер-фіорді, і таке інше!