В. Дмитриев - Таємниця янтарної кімнати

Потім Олег Миколайович підійшов до могили Канта, який усе своє життя провів у Кенігсберзі, ніколи його не покидаючи. Споруджений зовсім недавно — у 1924 році — на відзначення двохсотріччя з дня народження філософа, мавзолей з порфірними рожевими колонами приваблював суворістю ліній і гордовитою простотою. Над кам'яним саркофагом був вирізьблений лаконічний напис: «Еммануїл Кант (1724–1804 рр)». Скромні металеві грати оточували могилу.

Сутеніло. Але повертатися в готель Олегові Миколайовичу не хотілося, хоч ноги у нього аж гули від утоми. Він сів у трамвай.

— Ярмарок! — гучно оголосив кондуктор. — Північний вокзал.

Олег Миколайович поспішив вийти.

Вечірні сутінки дедалі густішали, але на вулицях спалахнули вогні, і знову стало видно. Невеличка площа перед Північним вокзалом здавалася жвавою і людною, як удень. Посвистували під мостом паровички, горлали радіорепродуктори.

З сірого чотириповерхового будинку, розташованого ліворуч вокзалу, вийшла група людей у цивільних костюмах. Вони закрокували в ногу, наче в строю, голосно перемовляючись. Перехожі давали їм дорогу. «Гестапо, гестапо», — почув Сергєєв шепіт. Він глянув на будинок, потім на дальший — жовтий, з башточками нагорі.

— Що там? — спитав він перехожого, показуючи на жовтий будинок.

— Поліцайпрезидія, — незадоволено буркнув той, підозріливо глянувши на Олега Миколайовича.

Сергєєв відчув себе ніяково. Він вирішив більше нічого не розпитувати, задовольняючись відомостями з путівника.

До того ж пора було повернутися «додому», повечеряти і заснути, щоб завтра з самого ранку знову поблукати містом, а потім до обіду засісти за книги.

Проте цього вечора сталася ще одна подія, яка не» тільки схвилювала, а й обурила Сергєєва. Збираючись повечеряти в своєму номері, Олег Миколайович зайшов у залиту електричним світлом невеличку продовольчу крамницю. Покупців у ній майже не було, і продавець відразу кинувся до Сергєєва.

— Ви хочете взяти собі що-небудь на вечерю? — вгадавши бажання відвідувача, спитав він, — Можу запропонувати вам оцей чудовий сир. Ми його. щойно одержали з Данії. Рекомендую прекрасні бельгійські шпроти. Крім того, у нас дуже багатий вибір французьких вин. Після великих перемог нашої славної зброї товари течуть до нас рікою, течуть без мита. У нашій крамниці є все!

— Ні, не все!

Це сказав високий німець, що стояв біля прилавка.

— На наших полицях немає українського сала, російської ікри, грузинського винограду. — І здоровило зареготав на все горло.

Олег Миколайович відчув, як мимоволі стиснулися його кулаки, як напружилися м'язи усього тіла. З якою насолодою збив би він з ніг цього зухвалого арійця!

«Спокійно», — наказав самому собі Сергєєв. Коли німець перестав реготати, Олег Миколайович повільно, виразно промовив:

— Історія знала багатьох ласих на українське сало і російську ікру. У тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому році вони ще зуміли винести ноги. Але якщо, забувши сумний урок, підуть знову, то їм може і не трапитися більше такої щасливої нагоди.

— Я не знаю, хто ви, — зневажливо відповів німець, — та мені, власне кажучи, на це наплювати. Судячи з вимови, ви іноземець, отже, багато чого не спроможні зрозуміти. Тому слухайте і запам'ятайте, що скажу вам я, Густав Ренке, член націонал-соціалістичної партії Німеччини, вірний солдат фюрера! Ми тепер сильні, як-ніколи, і немає такої перешкоди, яка могла б зупинити наш рух. Світ вже лежить біля наших ніг. Залишилося простягти руку, щоб узяти його.

Потім, згадуючи цей випадок, Олег Миколайович ніяк не міг зрозуміти, як йому вдалося зберегти самовладання. Дивлячись фашистові в очі, він голосно, так, що на його слова обернулися нечисленні покупці, сказав:

— Якщо рука простягнеться, її відрубають, а разом з нею полетить і голова того, хто простяг руку. Це кажу вам я, Олег Сергєєв, член Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків! — І, рвучко повернувшись, вийшов з крамниці.

… Сергєєв одірвався від спогадів.

— Обережніше, не спіткніться! Прошу направо. Тепер уже близько, — запевнив попутник. Ззаду наростав шум мотоцикла, серед руїн пробивалося світло фари. — Тепер уже близько.

Вони завернули у провулок.

— Може, закуримо? — запропонував провідник.

— Не заперечую.

Сергєєв дістав сигарету, простяг портсигар супутникові і схилився над складеними черпачком долонями, щоб прикурити.