В. Дмитриев - Таємниця янтарної кімнати

А далі, на правому боці аркуша, на червоній шпальті білими літерами було надруковано:

ХТО МОЖЕ ВКАЗАТИ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ?

ХТО У 1944–1945 РР. БУВ ПРИЧЕТНИЙ ДО ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ? ХТО ЧУВ ПРО НЕЇ, ВІВ ЛИСТУВАННЯ ЧИ ПЕРЕДИВЛЯВСЯ ТАКЕ ЛИСТУВАННЯ?

ХТО БРАВ УЧАСТЬ У ЗАХОВАННІ ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ У СІЧНІ 1945 РОКУ У КЕНІГСБЕРЗЬКОМУ ЗАМКУ? ХТО В ЦЕЙ ЧАС ЕВАКУЮВАВ ЗВІДТИ ЯЩИКИ?

ХТО ЯК ПРЕДСТАВНИК КЕНІГСБЕРЗЬКОГО ГАРНІЗОНУ ЧИ ІНШИХ ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН, ЩО ДИСЛОКУВАЛИСЯ У МІСТІ, СПОСТЕРІГАВ ЕВАКУАЦІЮ ЦИХ ЯЩИКІВ?

ХТО ЗНАЄ МІСЦЯ СХОВУ МУЗЕЙНОГО МАЙНА, ЯКЕ РАНІШЕ ПЕРЕБУВАЛО У КЕНІГСБЕРЗІ?

ДЕ ЖИВЕ ПАУЛЬ ФАЙЄРАБЕНД, КОЛИШНІЙ ГОСПОДАР КОРЧМИ «БЛЮТГЕРІХТ», РОЗТАШОВАНОЇ У КЕНІГСБЕРЗЬКОМУ ЗАМКУ?

«ФРАЙЄ ВЕЛЬТ» БУДЕ ВДЯЧНИЙ ЗА БУДЬ-ЯКУ ВКАЗІВКУ, ХАЙ НАВІТЬ ВОНА НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД ЗДАВАТИМЕТЬСЯ НЕЗНАЧНОЮ.

РЕДАКЦІЯ, ЯКЩО ТОГО ЗАХОЧЕ АВТОР, ЗБЕРЕЖЕ В ТАЄМНИЦІ ІНФОРМАЦІЮ, ЩО НАДХОДИТИМЕ ДО НЕЇ.

Після цього звернення йшов виклад матеріалів, надрукованих у свій час в «Калининградской правде».

У двері постукали. Сергєєв поморщився: він просив секретарку до обіду нікого не впускати, крім відвідувачів з особливо важливими, невідкладними справами.

— Заходьте.

Літня жінка боязко ввійшла до кабінету. Невпевнено озирнулася і, мабуть, збентежена не дуже привітним поглядом хазяїна кабінету, тихо промовила:

— Я хотіла бачити товариша Сергєєва.

— Слухаю.

— Моє прізвище Гіль. Я з приводу янтарної кімнати…

Сухувату стриманість Сергєєва немов рукою зняло.

— Сідайте, будь ласка…

— Ельза Арнольдівца, — підказала жінка.

— Прошу вас, Ельзо Арнольдівно. Я вас слухаю.

Ось що розповіла Сергєєву відвідувачка.

… До Кенігсберга Гіль, німкеня з колишньої республіки німців Поволжя, приїхала після тривалих мандрів по окупованій території. Шукала «красивого» життя… Але навіть роботи за фахом тут їй, лікареві-рентгенологу, не знайшлося: гітлерівці не дуже довіряли своїм одноплемінникам, які виросли на чужій землі. Через кілька тижнів Ельзі Арнольдівні пощастило: вона влаштувалася чи то економкою, чи просто нахлібницею в родині професора літератури Кенігсберзького університету Артура Франца.

Тут її не соромилися, фрау Ельза незабаром стала в домі своєю людиною. Довгі розмови за вечірнім чаєм, за ранковою кавою, коли гер професор не поспішав на лекції, відбувалися при ній. Якось Гіль вперше почула про янтарний кабінет…

— Так, фрау Ельзо, вам неодмінно треба побачити це чудо, — говорив професор, пахкаючи сигаретою. — Це дивовижно, це неповторно! Тільки німецький народ міг створити такий прекрасний твір.

Гіль подумала, що йдеться про янтарний кабінет, який створено у Німеччині і який належить Німеччині. Вона не дуже цікавилася мистецтвом і про існування янтарної кімнати у Пушкіно навіть не мала уявлення. Однак завзяття звичайно стриманого професора зацікавило її. Вона звернулася до Франца з проханням дістати їй перепустку в замок. Професор пообіцяв, але незабаром з'ясувалося, що ця обіцянка була необачною: надходило літо 1944 року, будь-які відвідування замка припинилися…

— Я певна, що янтарна кімната була в замку. У нас… тобто у родині професора Франца, про неї згадували не раз. Що ж стосується бункера на вулиці Штайндамм, то тут мої відомості можуть виявитися більш точними, — хвилюючись говорила Сергєєву Гіль. — Я часто прогулювалася у тому районі, по Штайндаммштрасе. Добре пам'ятаю: вона вся була забудована високими, гарними будинками, тільки в одному місці залишався маленький зелений майданчик. Мені здається, що саме там і містився бункер. Це одразу ж за наріжним будинком, де був ресторан, біля головпоштамту. Майданчик мав назву Кірхенплац. У глибині його височіла невеличка кірха. Ліворуч від кірхи мені доводилося бачити на зеленому насипу душники, які звичайно бувають у бункерах. Входу до приміщення я не бачила. Мені здається, що саме тут містився бункер, про який згадується у статтях «Калининградской правды», — розповідала Гіль, — якщо, звичайно, Роде казав правду і якщо не помилився професор Барсов, якого Роде водив до бункера по Штайндаммштрасе.

— Спасибі, Ельзо Арнольдівно. Ми уважно оглянемо ці місця.

Тепер Сергєєв регулярно одержував журнал «Фрайє вельт» безпосередньо з Берліна. Він нетерпляче розгортав великі сторінки, відшукуючи знайомий заголовок: «Во іст дас бернштайнціммер?» [21] Де знаходиться янтарна кімната? (нім.), Майже у кожному номері він знаходив щось цікаве. Головне було зроблено: німці відгукнулися на заклик журналу і повідомляли все, що було їм відомо.