В. Дмитриев - Таємниця янтарної кімнати

Там, над позолоченим шпилем Петропавлівки, низько висіло червоне призахідне сонце. Легкі перисті хмарки над кронверками танули і виникали знову, немов наведені слабкими дотиками пензля. Трезині добре використав пейзаж: він сховав приземкувату будівлю собору за стіною, за густою зеленню, і тільки дзвіниця з її закругленими лініями, з тонкою стрілою шпиля злітала над острівцем, відбиваючись у Неві, чітко вимальовуючись на фоні прозорого неба. А ліворуч широким язиком лежала на воді знаменита «Стрілка» Васильєвського острова з Ростральними колонами, які здавалися крилатими. Безсмертний твір Тома де Томона — біржа, схожа на стародавній грецький храм, прикрашала набережну, яка без неї могла б здаватися бляклою і неяскравою.

— Коли тут живеш, то іноді не помічаєш усього цього! — вигукнув Олег Миколайович. — Недаремно кажуть, що приїжджий за два тижні встигає побачити у Ленінграді більше, ніж інший старожил за ціле життя. Адже дехто міркує: «Встигну, побачу, попереду багато років». А там, дивись, роки й промайнули. Мені, правда, пощастило: я виходив місто вздовж і впоперек, надивився досхочу. Але виїжджати звідси сумно. Так. Ну, гаразд, щось я лірикою захопився. Словом, даю тобі місяць строку, збирайся.

— Слухаюсь, товаришу капітан! Прибуду вчасно. А пам'ятаєш, як ти до мене у Пушкіно приїздив? Боже мій, як давно це було! І як недавно.

— Навіть пригадую, як ми сперечалися, — сказав Сергєєв. — І знаєш, Ганю, боюсь, що доведеться звертатись до умільців. Навіть не знаю, де вже шукати цю кімнату. Здається, всіх людей опитано, а діла немає…

— Олежку, Олежку, щось ти мені не подобаєшся! «Усіх людей»! Звідки ти знаєш, що всіх? Ти окреслив якесь коло і хочеш ним обмежитись. А я вірю — життя ще подарує тобі несподіване розв'язання. Треба тільки не здаватися, нізащо не здаватися! — Очі Ганни Костянтинівни блищали. — Чого ти опускаєш руки? А що стосується умільців, — помовчавши, додала вона, — тут я ладна знову сперечатися з тобою. Є речі, яких не можна відтворити, особливо коли йдеться про твори мистецтва. Імітація, якою б вона не була, залишається імітацією… Не будемо сваритися, — перебила вона на півслові Олега Миколайовича, який хотів заперечити.

Наступного дня Сергєєв зранку вирушив у Пушкіно. Він добре пам'ятав, який непривабливий був палац, і приготувався знову побачити похмуру картину. Дійсність приємно вразила його.

Обидва фасади палацу вкривало риштування. Правда, роботи розпочали зовсім недавно і ще не встигли розгорнути їх на всю широчінь, але перші наслідки були помітні. Ліве крило, в якому колись містилась палацова церква, вже набрало свого колишнього вигляду. Поєднання блакиті з золотом і білиною надавало відновленій частині будинку парадного і урочистого вигляду.

Знайомою доріжкою Сергєєв підійшов до циркумференції. Над одним входом він побачив невеличку вивіску: «Дирекція парків та палаців-музеїв», — і попрямував туди.

Директор, уважно вислухавши Сергєєва, дозволив йому оглянути палац і ознайомитися з потрібними матеріалами.

Подолавши не одну купу будматеріалів (це його порадувало: значить, до роботи взялися серйозно, якщо стільки добра сюди навезли), Сергєєв піднявся щербатими сходами і, з силою штовхнувши непіддатливі двері, опинився в палаці.

Небалакучий старшина міліції, перевіривши документи, мовчки показав рукою на таблички з стрілкою: «До наукового відділу».

Установа з такою бучною назвою містилася, як і раніше, в одній кімнаті, правда, дуже просторій і світлій. На столах височіли купами старовинні фоліанти, папки з негативами, картотеки, сувої. Жодного знайомого обличчя Олег Миколайович не побачив. Ну, що ж, роки минули…

Літня жінка з гладко зачісаним волоссям і короткозоро прищуленими очима назвала себе:

— Галкіна Софія Федорівна. Завідуюча відділом. Чим можу служити?

Довелося розповісти все наново. Захоплений Олег Миколайович і не помітив, як навколо нього зібралися всі співробітники відділу. Посипалися запитання:

— Не довідалися, де Файєрабенд тепер?

— А з Німецького Демократичною Республікою зв'язувалися?

— До Берліна писали?

— Як ви гадаєте, знайдуть кімнату?

Сергєєв відповідав залюбки, розуміючи, що це не пуста цікавість.

— От мало не забув. Дозвольте передати вам, Софіє Федорівно, скромний подарунок калінінградців — вирізки з нашої газети, статті про розшуки янтарної кімнати.

— Дякую! Дуже добре. Нас часто питають про неї екскурсанти…