В. Дмитриев - Таємниця янтарної кімнати

У Брест і на Брянщину полетіли запити.

Через два тижні одержали першу відповідь. Батов Дем'ян Васильович проживає з родиною в селі Заєленьє, Дрогичевського району, Брестської області, працює в колгоспі. А трохи згодом надійшов лист і від самого Батова. Колишній солдат розповідав про те, який важкий шлях страждань, голоду, поневірянь і ганьби пройшов він у німецькому полоні.

«Про втечу не могло бути й мови, — писав Батов. — Полонених оточували не тільки гратами й дротом, за нами невідступно стежили охоронники, есесівці, табірне гестапо…

Тисяча кілометрів відділяла нас від Батьківщини, ми перебували у таборах для військовополонених на території Східної Пруссії і, звичайно, не могли розраховувати на співчуття місцевого населення. Тоді ми почали вирізувати свої прізвища й адреси на алюмінієвих ложках, саморобних портсигарах, а потім «губили» речі, сподіваючись, що коли-небудь їх знайдуть наші радянські солдати і звістка про нас дійде до наших рідних.

Тепер це здається наївним, а тоді ми вірили в цю останню можливість повідомити про себе.

Не знаю, як, але до табору почали надходити чутки про становище на фронтах. Ми передавали їх один одному, і звичайно на кінець дня у таборі всі знали новини з фронту. Новини були радісні, це надавало нам сили, надії і віри в близький порятунок. Треба тільки вижити, вижити будь-що!

У серпні 1944 року велику групу радянських військовополонених перевели до табору Метгеттен (чотири кілометри на захід від Кенігсберга) і примусили працювати на заводі бетонних конструкцій. Тут спішно виготовлялися блочні елементи оборонних споруд. Ми знемагали від каторжної праці, але нас підганяли: на схід від Кенігсберга споруджувалася ще одна «неприступна» лінія оборони.

У вересні 1944 року разом з групою товаришів я будував якісь тайники. Не знаю, що там сховано, але добре пам'ятаю ці місця».

Отже, Батов знав про якісь тайники!

— Треба неодмінно запросити його сюди! — вигукнув Сергєєв.

— Звісно, — погодився Денисов. — Склади телеграму, надішли грошей на дорогу. Хтозна, може, він наведе на важливий слід?..

І ось Батов уже показує членам комісії місця, де у вересні 1944 року група військовополонених щось закопувала.

— Тут! — впевнено сказав Дем'ян Васильович. Потім, швидко озираючись, бігом подався до дерев, що росли недалеко. Денисов і Сергєєв ледве встигали за ним. Схвильований Батов показував тремтячою рукою:

— Ще тут… І ось тут…

Але вже смеркало. Вирішили почати розкопки вранці.

Ніч була неспокійна. Члени комісії домовлялися з військовим командуванням про розмінування території розкопок, підбирали добровольців для майбутньої роботи. Діяльність комісії базувалася, як висловлювався Денисов, на «громадських засадах». Комісія не мала ніяких коштів, тому в необхідних випадках доводилося звертатися по допомогу до населення, до військових. І люди завжди відгукувалися.

Так було і цього разу. Рано-вранці на місці розкопок уже стояли два невеликі екскаватори. Осторонь солдати оточили генерала Єгорова. який розповідав про порядок робіт. Генерал був активним учасником розшуків янтарної кімнати і головним порадником у всіх інженерних справах.

Місце розкопок намагалися тримати в секреті, і все-таки тут зібрався чималий натовп «болільників». Всюдисущі хлопчаки шастали між дорослими: їм хотілося першими взнати новини.

Минуло небагато часу, і сапери доповіли:

— Мін немає!

Тоді солдати зробили трасування площі, поділивши її на метрові квадрати. Довгими металевими прутами вони робили «зондаж», заганяючи щупи у грунт на два-три метри.

Працювали напружено, але всім здавалося, що справа посувається повільно. Особливо нервував Батов. Він підходив то до однієї, то до іншої групи, переконував, що не помилився — тайник тут або зовсім поруч.

— Прошу не сумніватися, я добре пам'ятаю, помилки не може бути, — запевняв він.

І справді, Батов не помилився: через деякий час із західного кутка площадки повідомили, що щуп наштовхнувся на якийсь предмет. Принесли ще кілька щупів, ділянку обслідували ретельніше. Сумнівів не лишалося: на глибині 170 сантиметрів був якийсь твердий предмет!

Підійшли екскаватори і почали знімати верхній шар грунту. Всі інші роботи на площадці припинилися. Тепер натовп стояв біля котлована. Люди стежили за тим, як ковші екскаваторів швидко заглиблюються в землю.

Напруження зростало. Потім в одну й ту ж мить пролунали голоси: