В. Дмитриев - Таємниця янтарної кімнати

Живий інтерес, ентузіазм і наукові знання…

Денисов відсунув розпочатий лист. Ну, що стосується наукових знань, то сумнівів немає. А от щодо інтересу і ентузіазму — це ще невідомо. Та остання розмова з Сергєєвим усе ще не забулася.

Довгі роки партійної роботи виховали у Денисова чимало абсолютно необхідних рис: уважність і вміння вчасно подати допомогу людині, підтримати того, хто спіткнувся, порадити йому швидко прийняти складне і важке рішення і потім захищати його до кінця.

Сам Денисов найбільше цінив у собі непохитну принциповість, яка далася йому нелегко, з роками. Але іноді ця принциповість ставала занадто вже непохитною, і тоді Денисов на якийсь час втрачав здатність відрізняти тимчасову помилку і хвилинну слабість від крутого ухилу і легкодухості.

Ось і тепер, пригадуючи ту важку, неприємну розмову, Денисов знову зціплював зуби: спасував, злякався, відступив Сергєєв, і хто його знає, чи в тяжку хвилину це не повториться знову.

Він не знав, звичайно, якою болісною була тоді для Олега Миколайовича ця розмова, як, уже сидячи у вагоні, він узявся був за чемодан, щоб повернутися назад, і, тільки згадавши про телеграму Ганни, в останню хвилину затримався.

А потім, уже працюючи в Ленінграді, Сергєєв жадібно перебігав очима кожну сторінку «Калининградской правды», яку спеціально передплатив, ночами не спав — усе думав, радився з дружиною Ганною, не наважуючись зробити перший крок, кожного дня чекав виклику і сумував, не одержуючи його.

Денисов нічого цього не знав. Але він вирішив піти на компроміс: подивимось, мовляв, змінити рішення ніколи не пізно, якщо будуть підстави.

Викинувши в корзинку початий лист, він узяв чистий аркуш паперу і старанно вивів: «Термінова, Ленінград…»

Сергєєв весело, по-хлоп'ячому посміхнувся, немов замислив щось пустотливе. Тримаючи перед собою щойно одержану телеграму, він урочисто прочитав.

— «Ленінград. Фонтанка, 31, квартира 12. Сергєєву Олегу Миколайовичу. Зв'язку розшуками янтарної кімнати вас запрошують постійну роботу обласний центр. Телеграфуйте, ким могли б працювати. Жилплощею забезпечимо. Денисов». На постійну роботу у Калінінград, ти розумієш, що це значить, Ганю! Я так чекав цієї телеграми!

— І, виходить, мистецтвознавець Сергєєв, якому в житті довелося вже бути і вченим, і розвідником, і архітектором, і офіцером, набуває нової спеціальності — слідчого. Викликатимеш людей, допитуватимеш їх, виїжджатимеш на місця подій…

Сергєєв похитав головою.

— Ні, Ганю, ні. Звичайно, це буде і слідство — бесіди із свідками, розшуки їх, огляд місць, де може бути захована кімната. Але не це головне. Ти забула, що мені пропонують постійну роботу. Хіба можуть розшуки, нехай і дуже важливого зниклого скарбу, стати моєю постійною роботою? Робота, до якої я візьмуся, буде і творчою — адже треба побудувати нове місто: спорудити будинки, палаци культури, на могилі старого Кенігсберга звести нове, соціалістичне місто. Розумієш тепер, чого мене так хвилює не тільки янтарна кімната, а й сам Кенігсберг?

— Так, тепер розумію, — серйозно відповіла Ганна. — Виходить, знаючи старий Кенігсберг, ти хочеш відновити його, зробити місто таким, яким воно й було?

— Ні в якому разі! Кенігсберг був містом завойовників і королів, містом воїнів, торговців і міщан. Навіщо нам відроджувати з попелу середньовічні тісні, темні вулички і гордовиті замки? Новий соціалістичний Калінінград НІ буде схожий на похмурий Кенігсберг. Він буде кращий від старого Кенігсберга настільки, наскільки все наше життя краще від старого…

Уже в першому листі Сергєєв докладно розповідав Ганні про свої турботи.

«Ганю, люба! — писав він. — Якби ти знала, як я хвилювався, коли, після такої тривалої перерви, йшов зруйнованими вулицями цього міста, де провів колись стільки цікавих і небезпечних хвилин! Я згадував ті грізні дні, знову переживав їх…

Але ти не думай, що я тільки копаюсь у спогадах, як дід, живу минулим. Ні, спогади мої конкретні, мені треба пригадувати старе місто, щоб творити нове.

Нещодавно я довго блукав серед руїн кафедрального собору, оглядав його величезну залу, постояв і коло могили Канта — вона біля самісінької стіни собору. Руйнування колосальні! Я думав про поховані під руїнами великі підвали собору. Чи не там наша янтарна кімната? Що ж, дуже можливо. В усякому разі, треба перевірити.

Я, між іншим, познайомився з одним чоловіком, звуть його Вольфсон. Він професор, знавець Канта, захоплений прихильник його філософії. При Гітлері Вольфсон як єврей був звільнений з університету, переховувався. Він любить Кенігсберг, не схотів звідси виїжджати. Так от, Вольфсон якось запитав мене: