В. Дмитриев - Таємниця янтарної кімнати

Нарешті, — і це, мабуть, найважливіше, — Роде залишився у Кенігсберзі. Чому? Все-таки він був чиновником значного масштабу і мав право на евакуацію нарівні з Фрізеном, Герте та іншими. Особисті інтереси? Навряд. Будинок Роде згорів під час бомбардування. Дочка Ельза ще у 1944 році вийшла заміж за офіцера і виїхала до його батьків у центральну Німеччину. Значить, щось інше примушувало Альфреда Роде залишитися тут. Це «щось» могло бути одним: відданий до кінця своїй справі, Роде не міг покинути скарби музею, та й бесіда в гестапо відіграла, очевидно, свою роль. Поки кімната була в Кенігсберзі, при ній залишався і її хранитель.

Не можна не взяти до уваги і таємничу поведінку Роде, коли він працював з Барсовим, і його сповідь, і його раптову смерть. Усе це доводить одне: дуже можливо, що янтарна кімната й інші музейні цінності десь тут, недалеко.

— Правильно, Олегу Миколайовичу?

— Мабуть, що так, Дмитре Георгійовичу. Денисов зітхнув. Сергєєв здивовано поглянув на нього.

— Дуже радий, що і ви це підтверджуєте, — сказав Денисов. — Але розшуки янтарної кімнати доведеться тимчасово припинити.

— А чого?! — заперечив вражений Сергєєв. — Самі ж твердите, що вона десь тут, недалеко.

Денисов невесело посміхнувся.

— Недалеко, десь під руїнами. А де? Може, доведеться всі руїни перевернути, щоб знайти той клятий бункер чи підвал, де її сховано. Ні, зараз ми за це по-справжньому не зможемо взятися.

Не дивлячись на пригніченого Сергєєва, Денисов докладно розвивав свою думку. Як це не сумно, але треба визнати, що наспіх організовані розшуки янтарної кімнати не вдалися, тепер мова повинна йти про систематичне обслідування міських районів, а може й усього Кенігсберга. Справа не в тому, щоб просто оглянути руїни. Треба провадити розкопки, розбирати зруйновані будинки, вивозити сміття. Все це стане можливим тільки тоді, коли почнуть відбудовувати місто. Поки що руки до цього не доходять. Сотні радянських міст ще лежать у руїнах, тисячі сімей живуть у землянках, і їм треба допомогти в першу чергу.

Глянувши на похнюпленого Олега Миколайовича, Денисов посміхнувся.

— Коли почнемо відбудовувати Кенігсберг, ваші знання будуть дуже потрібні. А поки що пропонуємо вам залишитися на посаді директора виставки, присвяченої штурму міста. Згодні, звичайно? По очах бачу, — жартівливо сказав Денисов.

— Ні, — несподівано різко відповів Сергєєв,

— Чин замалий?

— За чинами не женуся, Дмитре Георгійовичу. Їхати мені треба. У Ленінград.

— Зрозуміло. — Обличчя Денисова раптом стало непроникним. — Зрозуміло. До північної столиці, так би мовити, потягло, до берегів Неви. Що ж. У нас, звичайно, ні гранітних набережних, ні Анічкових мостів. У нас — руїни та попіл, щебінь і сміття. Складна обстановочка. Не для розпещених натур.

— Ну, знаєте! — спалахнув Сергєєв. — Я прошу вибирати слова! Я майже чотири роки на фронті…

— Чули цю пісеньку, — Денисов, здається, по-справжньому розгнівався. — На фронті — одне. А після війни дехто завчасно відтаювати став, про труднощі почав забувати. На легкий, на готовенький затишок потягло. Такі з окопів першими… — Але він сам відчув, що зопалу перебрав міру. — Добре. Розмова ні до чого. Людина ви безпартійна, затримати вас нічим. Та й навіщо, — знову не стримався, шпигнув, — щасливої дороги!

Попрощалися більш ніж стримано, один — з глухим почуттям непоправності зробленої помилки, шкодуючи, що не зумів до ладу розповісти товаришеві про справжні причини від'їзду, другий — з розчаруванням у людині, якій вірив, досадуючи на свою нестриманість, із запізнілим каяттям, що не зумів у цю нелегку для обох хвилину поговорити просто, душевно.

Такі вже вони були — замкнений від непереборної ніяковості, стриманий і скупий на слова Сергєєв і різкий, прямолінійний, нетерпимий до багатьох людських слабостей Денисов.

Вони розійшлися переконані, що доля навряд чи зведе їх знову.

— Отже, вирішено: створюємо комісію по розшуках янтарної кімнати та інших цінностей, вивезених у наше місто гітлерівцями. Головою призначаємо Денисова. На допомогу йому виділимо потрібну кількість людей і техніки. Треба розпочинати роботу негайно. — Секретар обкому партії енергійним жестом підсунув до себе папку і сів.

— Заперечення є?

Усі мовчали.

Надто важкими були перші післявоєнні роки, щоб впритул підійти до розшуків янтарної кімнати.