В. Дмитриев - Таємниця янтарної кімнати

Вони попрощалися якось стримано, — може, через те, що наприкінці розмови розійшлися в поглядах, чи тому, що згадали свій несподіваний поцілунок і знову відчули себе ніяково. Навіть адресами не обмінялися.

Про це Сергєєв пошкодував одразу ж, як тільки повернувся додому.

На дверях він побачив записку, пришпилену булавкою: «Був у вас, прошу подзвонити по телефону А-22–47».

Олег Миколайович набрав номер і впізнав голос капітана, який повернув йому дисертацію.

— Товаришу Сергєєв, є пильне прохання — треба поїхати у Кенігсберг. Там вживають деяких заходів щодо розшуків янтарної кімнати. Пам'ятаєте, я казав, що ваші знання можуть знадобиться? Як, згода?

Сергєєв не вагався.

— Так, так, звичайно!

Перевертаючись з боку на бік на твердому госпітальному ліжку, Олег Миколайович заново передумував минуле. Тепер його думки повернулися до подій більш давніх, до того, що було навесні 1945 року.

Начальник штабу фронту якось спитав:

— Ви, здається, архітектор, старший лейтенант?

— І архітектор теж.

— Що значить — теж?.

— Я ще й мистецтвознавець.

— Що ж, і це не перешкодить. Слухайте мене уважно. Завдання таке…

Завдання виявилося складним, цікавим і важливим. Сергєєву і групі інших товаришів треба було протягом місяця зробити точний макет Кенігсберга та його околиць. Макет мав полегшити командуванню радянських військ планування і проведення грандіозної за своїм розмахом операції штурму міста. Групі видали плани Кенігсберга, відомості про його оборону, про сучасний стан прусської столиці.

— Ясно?

— Так точно, товаришу генерал!

— Ваше завдання, ваш обов'язок — зробити макет, використання якого полегшить штурм сильної фортеці, допоможе зберегти життя тисячам, а може й десяткам тисяч наших солдатів та офіцерів, а також місцевим людям. Чим ретельніше і продуманіше підготуємо штурм, тим менші будуть втрати. Хоч… — генерал на мить замовк, — хоч їх, звичайно, не уникнути. І великих втрат, старший лейтенант! Війна закінчується. Це ясно. Зрозуміло й інше: ворог чинитиме жорстокий опір. Ну що ж. Не ми це затіяли. Час з цим кінчати, йдіть. Вас ознайомлять з основними документами. Німецькою мовою володієте?

— Так. Вільно.

— Чудово. Тоді… А втім, через кілька днів ми з вами ще зустрінемось і поговоримо. Поки що їдьте до Лабіау.

Ще у 1913 році, напередодні першої світової війни, Кенігсберг дістав назву фортеці першого класу. На той час місто мало численні укріплення довгочасного і польового типу. Система його оборони складалася з двох поясів — зовнішнього і внутрішнього; до оборони були пристосовані також окремі квартали і будинки.

Зовнішній пояс оборони міста завдовжки сорок п'ять кілометрів становили п'ятнадцять фортів, збудованих у 1846–1870 роках. Гітлерівська пропаганда назвала їх «нічною сорочкою» Кенігсберга. Крім того, до зовнішнього пояса оборони прусської столиці входив широкий і глибокий протитанковий рів довжиною близько п'ятдесяти кілометрів, понад чотириста дотів, дві лінії траншей, дротяні загорожі і мінні поля, сховища, цегляно-земляні та інші споруди.

Внутрішній пояс оборони складався, насамперед, з дванадцяти потужних фортів, названих на честь королів і полководців: форт І — «Штайн», II — «Бронзарт», III —»Король Фрідріх III», IV — «Гнайзенау», V — «Король Фрідріх-Вільгельм III», VI — «Королева Луїза», VII — «Герцог Гольдштайн», VIII — «Король Фрідріх», IX — «Дер Дона», X — «Канітц», XI — «Донгоф», XII — «Ойленбург».

Форт — це п'ятикутна цегляно-бетонна фортечна споруда. Кам'яна кладка центральних стін форту досягала 7–8 метрів завтовшки. З усіх боків форти оточувалися ровами шириною 10–15 метрів, наповненими водою. Передня стіна рову, обкладена камінням, спускалася до води прямовисно, що робило неможливим форсування рову танками. Задня, похила, стіна переходила у земляний вал. Усі завороти рову прострілювалися.

У кожному форті містився гарнізон з 300–500 чоловік, з гарматами калібру від 210 до 405 міліметрів, дальність стрільби яких досягала 30–35 кілометрів. Усі форти були надійно зв'язані між собою вогневою системою, шосейними шляхами, а деякі і підземними лініями сполучення, якими ходила вузькоколійка.

Крім фортів, внутрішній пояс оборони мав понад п'ятсот дотів, а також велику кількість укріплених» будинків і спостережних пунктів. До внутрішнього пояса входив Литовський вал, збудований в середині XIX століття — високий і широкий земляний насип з фортами, дотами, сховищами і броньованими вогневими точками. Вал являв собою серйозну перешкоду для наступаючих військ.