В. Дмитриев - Таємниця янтарної кімнати

Повертався Сергєєв уже поночі, втомлений, голодний, але у піднесено-радісному настрої — ну, прямо тобі юнак після побачення!

Так минув тиждень. Олег Миколайович вирішив, що Ленінграду приділив досить уваги. Тепер настав час навідатись у Пушкіно, місто, з яким у нього була пов'язана одна з найбільш пам'ятних сторінок біографії.

Приготувавши звечора трохи харчів, Сергєєв раніше ліг спати, завівши старенький будильник на шосту годину.

На світанку його розбудив телефонний дзвінок. Незнайомий чоловічий голос попросив товариша Сергєєва прибути о дев'ятій годині на таку-то адресу, де йому замовлять перепустку.

Трохи стривожений і охоплений цікавістю, Олег Миколайович уже за десять хвилин до призначеного часу стояв біля під'їзду великого будинку з широченними вікнами, розділеними лише вузькими простінками.

Капітан спитав у Сергєєва прізвище, ім'я, по батькові та інші відомості, потім захлопнув тонку папку і попросив розповісти про себе — «якнайдокладніше, знаєте, і простіше».

Усе ще не розуміючи, навіщо потрібна його «життєва» повість цій втомленій людині, обтяженій, певно, більш важливими справами, Олег Миколайович почав говорити.

Поки йшлося про дитинство, про архітектурний інститут, капітан слухав, здавалося, байдуже. Та коли Сергєєв заговорив про своє захоплення історією мистецтва, про те, як він, уже будучи архітектором, вступив до університету, на мистецтвознавчий відділ, і написав свою дисертацію, — капітан пожвавішав, у його очах блиснула неприхована цікавість.

— Дисертація, кажете, про янтарну кімнату? Єдина в Радянському Союзі на цю тему? Захистили успішно? Радий за вас! Ну, а де ж тепер ваша дисертація? Надрукована? Ні? Чому?

Почувши про те, що під час перших обстрілів міста Олег Миколайович забув чемоданчик у бомбосховищі і не зміг потім його відшукати, а другого дня пішов у народне ополчення, капітан раптом посміхнувся.

— Прекрасно! Прекрасно!

Радість капітана була явно недоречною, але Олег Миколайович не встиг навіть розсердитися. Капітан підійшов до сейфа і відчинив важкі дверцята.

— Тримайте. Раді допомогти вам, Олегу Миколайовичу, — він подав оторопілому Сергєєву знайому папку.

— Як… як вона у вас опинилася? — здивувався Сергєєв.

— Служба така. Знайшли. Ні, спеціально не шукали. Так вийшло. Потрапила до нас. Ну, годі, годі. Я тут ні при чому, не дякуйте. Ваші знання про янтарну кімнату незабаром, очевидно, зможуть знадобитися. Я маю на увазі цивільне управління в Кенігсберзі. Попросимо тоді вже не відмовити нам.

… Сергєєв узяв таксі, йому не терпілося швидше дістатися додому.

Перед війною, готуючи дисертацію, Сергєєв часто бував у Пушкіно.

Він приєднувався до якої-небудь групи екскурсантів і повільно брів з ними по Анфіладі, прислухаючись до пояснень екскурсовода Ганни Ланської і ловлячи себе на тому, що перевіряє майже кожне її слово. Але Ганна Костянтинівна знала історію палацу і кімнат зовсім непогано! Сергєєву не вдавалося «спіймати» її на помилці. Певно, розуміючи, під яким «негласним контролем» вона перебуває, Ланська лукаво і глузливо посміхалася Олегові Миколайовичу, з яким була знайома вже кілька місяців, і він теж відповідав їй посмішкою.

Ось і янтарна кімната. Ганна Костянтинівна зупинялась, екскурсанти негайно оточували її. Люди замовкали, захоплені теплим, живим відблиском янтарю.

— Скажіть, будь ласка, чи довго може існувати ця кімната? Не зіпсується, не зруйнується з часом янтар? — спитав одного разу хтось із відвідувачів.

Ганна Костянтинівна посміхнулась.

— Не хвилюйтеся, товариші. Янтар, з якого зроблені усі ці прикраси, не менше сімдесяти мільйонів років. І ніяких помітних змін з ним не сталося. Янтарна кімната існуватиме вічно!

Сергєєв відклав дисертацію.

Так, а все-таки янтарної кімнати немає! І не безпощадний час зруйнував її. Знищити все це — який злочин!

Сергєєв розчинив навстіж вікно. Ранкове, прохолодне повітря ввірвалося в прокурену кімнату разом із трамвайними дзвінками, гудками автомобілів.

Треба їхати негайно.

Олег Миколайович зняв трубку:

— Будь ласка, скажіть, коли відходить найближчий поїзд до Пушкіно?

Приміські поїзди з Вітебського вокзалу ходили рідко. Вистоявши півгодини у довгій черзі, Сергєєв дбайливо сховав жовто-зелений картонний квиток, купив свіжу газету і вийшов на вулицю.

Мрячило. Ліхтарів ще не погасили, їхні розпливчасті тіні відбивалися на мокрому асфальті.