Леонид Тендюк - Смерть в океані

І взагалі весь острівець нагадував небачену рибу, що випірнула з глибини. Хвилясті смуги коралового піску — то її луска, а зарості мангрів — лапатий хвіст. Пливе та «риба», ширяючи серед хвиль.

За тутешнім повір'ям, улу-улу підвладний океан. Вони можуть приручити і риб, і морських тварин. Ніби й сам Фунангонго був колись рибою. Та й нині острів, якщо забажають крихітні чоловічки, нараз оживає.

— Куди ти мене привела, красуне! — вислухавши схвильовану оповідь полінезійки, вигукнув я.

Корділія засміялася.

— Боїшся?

— Аніскілечки.

— Тоді ходімо…

Я не докоряю долі, не звинувачую себе, що погодився на ту пропозицію і пішов покірно.

Піщаний берег кінчився, за ним над водою темними вежами звелися брили відмерлих коралів.

Убрід перейшли мілководдя й опинилися на скелях.

Сонце піднялося в зеніт, лагуна виблискувала, залита іскристим промінням, і острівці довкруг — Фунафуті, Тепука, Мотулоа — здалися човнами, поставленими на припон у тиху заводь.

Увесь атол лежав перед нами як на долоні. А далі, за смарагдовою гущавиною Фунангонго, голубів океан.

На видноколі він непомітно зливався з небом. І та небесна баня й вода становили єдине ціле — велетенську лінзу, в центрі якої ми стояли.

— Акул тут немає,— заходячи у воду й помітивши, що я завагався, пояснила Корділія. — Іди мерщій!

Перед моєю уявою мимоволі постало те, як на нас із Кузьмичем напала акуляча зграя. Та, відігнавши ляк, я скочив слідом за полінезійкою у воду.

І ми попливли.

За скелями, що бовваніли в лагуні, лежало нешироке підводне плато. Там мілко — води по коліна; гойдаються, розпатлані хвилями, кучері морської трави й водорослин.

А потім плато кінчилося й тераси, уступ за уступом, стрімко повели вниз.

Корділія пливла першою. Рухи її вправні, викінчено точні. Я ледве за нею устигав. Далі й далі. «Куди вона пливе?» — стривоживсь не на жарт.

Я не терплю зверхності, особливо дівочої. Та нині було зрозуміло, що ця русалка хоче мене випробувати — на що я здатний, чи такий же меткий в океані, як на суходолі.

Ах ти ж капосна! Пливе собі й пливе, ніби бавлячись, а я «веслую» руками, вибиваючись із сил.

Постривай, ми теж дещо уміємо! — розізлився й почав її наздоганяти. Проте відстань між нами не скорочувалась, а я, погнавшись, лише наковтався води.

— Бодай тобі, нечиста сила! — вголос вилаявсь.

Корділія зупинилась. І, не роздумуючи, чимдуж попливла до мене.

— Васа, — стурбовано мовила, помітивши, що я відкашлююсь. — Бідна, бідна голова…

Її долоні лягли на моє чоло. Мов дотик квітки… співчутливість, ніжність. Ніякої зверхності. Втім, я надумливий і ту зверхність, мабуть, вигадав сам.

Корділія — дочка води. Вона змалку зрослася з нею, плаває мов риба. Не раз із батьком виходила на лов. Та й дідусь, Менеуа, брав її у відкрите море.

Він розповідав про страшні острови, що лежать далеко від Фунафуті, десь на півночі, та як човен, на якому Менеуа рибалив, потрапив у загадковий вихор, а небо, хоч і була ніч, запломеніло, ніби зійшло сонце, і в ньому виросла, схожа на корал-капелюх або велетенський гриб, хмара. Як потім той гриб почав осідати…

З тих пір і нездужає Менеуа, а товариш, з яким він плавав, давно помер. Не стало, кажуть, й інших, хто був тоді на човні.

Корділія, весело посміхаючись, пливла зі мною поряд. Ось мілководдя, скелі. Ми перепочили, милуючись островом. Фунангонго, ніби човен з напнутими вітрилами, стояв біля води.

Не було нікого. Пустельно, тихо. Легкі хмаринки мерехкотіли над головою, не залишаючи тіні, та, набігаючи на скелі, плюскотіла вода… ніби в матері на городі, де гудиння огірків забризкане росою, — від водоростей, що обвивали скелі, віяло ранковою свіжістю.

Я відчував на собі голублячий погляд, чув ласкаві слова, хоч і сказані не по-нашому.

Чим більше бачиш і знаєш, тим з більшою хіттю сприймаєш колись для тебе незрозуміле, далеке й чуже, і воно стає таке ж близьке, як і твоє, рідне… Мова, якій мене навчила мати, — повсюди зі мною, в серці моїм. Але ж які співучі й оці, полінезійські, слова: ой, оау, фоту, алофа, тені, моту — я, ти, серце, любити, дівчина, острів! Які дивовижні легенди, працьовиті, кмітливі й мужні люди!

Та й острівець цей, Фунангонго, можна б назвати Островом Щастя, щасливою землею для двох, якби на планеті нас було лише двоє і десь від голоду не вмирали діти, не мучилися в'язні; під кулеметним вогнем, стікаючи кров'ю, не падали нещасливці, а жерла гармат знову й знову не цілились у наше серце.