Леонид Тендюк - Смерть в океані

— Обережно, Васько, — подаючи руку, застеріг судновий лікар Говорухін.

Та я, не слухаючи його, прожогом кинувся до трапа.

Приступка, хитливі сходинки — і ось знайома палуба…

Ми потрапили в обійми.

— Молодець, одужав, — кинувши на мене погляд, мовив капітан. — Ану, пройдися — хочу побачити, як твоя нога.

Я ступив кілька кроків, але біль у коліні змусив зупинитися. Попробував ще — ні, не виходить! Закривуляв до борту, припадаючи на хвору ногу.

— Справи кепські,— хитнув головою Євген Петрович. — А ви що скажете, ясновидці? — звернувся він до присутніх.

— Це, Євгене Петровичу, в нього скоріш за все від тривалого лежання, так звані залишкові явища, — пояснив Говорухін.

— Припишіть хлопцеві масаж, — докинув професор Циба, — і все буде гаразд.

— Саме так, Іване Васильовичу, — підтвердив лікар, оглядаючи моє коліно. — Масаж та фізичні вправи для ніг поставлять його, вибачте за каламбур, на ноги. Діагноз на ходу!

Слухаючи той присуд, я засмутився. Неприємно було чути про себе, як про якогось каліку.

«А як же вахти? Палубні роботи?..» — ворухнулося занепокоєння.

— Проста радянська людина повинна все здолати, — ніби відгадав мої думки помічник капітана Толстиков. — За приклад нам ті, хто підкоряв Північний полюс і освоював цілину. Вони ні перед чим не зупинилися.

Таке порівняння мене звеселило. Неначе відлягло від серця.

Тим часом Говорухін вів своєї:

— Істинно так, Савелію Гудзоновичу, все треба здолати. Та поки що Гайовий обов'язки стернового виконувати не зможе. — Звертаючись до капітана, він додав: — «Гідролог» свій рейс, як ви сказали, закінчив, нам же ще півтора місяця бовтатися в океані. То чи не краще пересадити Васька на те судно? Нехай пливе додому.

— Над вашою пропозицією, ескулапе, подумаємо.

— Враховуючи поточний момент, прерогатива за вами, але…

— Досить, Савелію Гудзоновичу, — перебив Толстикова капітан. — Лікар діло говорить: Гайовий для праці поки що не здатний.

Значить, баласт! Ну, та ви знаєте, що це таке — ні для чого не потрібний вантаж, хіба що для остійності й зниження центру ваги судна.

«Баласт буває рідкий і твердий, і заповнюють ним подвійне дно або танки, — пригадалося дошкульне. — А який баласт я — рідкий чи твердий?» — запитав подумки.

Я ще ніколи не потрапляв на обочину життя і звик, як то кажуть, звучати, мов струна.

— Не спи, синку, — ласкаво радила мати.

У прямому й переносному розумінні того слова я й так не спав. Ще в дитинстві, пам'ятаю, день мені здавався коротким, і, щоб впоратися по господарству — на городі та біля корови, завжди прихоплював вечірні години. А вранці, як тільки благословлялося на світ, був уже на ногах.

Заснути, коли сміється сонце, виспівують птахи і трудиться мати — чи гоже це здорованю?

Ну, а тоді, коли подорослішав і почав працювати — спочатку в друкарні, згодом на морі,— хіба я гаяв час! Про це вам можуть сказати ті, хто мене знає… Я жадібний до життя, поспішаю все встигнути, зробити якомога більше.

І ось трапилася халепа — волею обставин змушений бути неробою.

Моя молода душа відповіла гнівом. Завжди витриманий і чемний, я став дратівливий.

— Ти, Антоне, щось понижчав, присадкуватим зробився, як Кнопка, — навіщось заявив я матросу Сергію Тупиченку.

Той, не зрозумівши образливого натяку, лише знизав плечима.

— Яким був, таким і лишився, — розважливо мовив.

— Що за борщ сьогодні — гидота! — кинув я ложку, не довечерявши.

Кок Андрухович-Брюховецький не бевзь Тупиченко. Він пащекуватий, язик, мов бритва.

— Борщ йому не подобається? — зупинився як укопаний, узявши руки в боки. — Ти ба, воно звикло до пундиків на дикунському острові. Немарно Савелій Гудзонович твердить: буржуазні харчі — всі оті банани, ананаси, копра — до добра не приведуть. Контра! — додав, вдаривши кулаком об стіл.

— Годі вам, хлопці, сваритися! Ви ж так довго не бачили один одного — краще обніміться, — запропонував Кнопка.

— Поцілуй його сам, миротворець! — гримнув Брюховецький, ображений і на мене й на матроса Бесараба-Кнопку.

На другий день увечері нас усіх зібрали на палубу. Прибули представники з «Гідролога» — моряки, науковці — на чолі з Генріхом Уткіним, заступником начальника експедиції, нашого шановного Івана Васильовича Циби.

— Всі зібралися? — запитав Іван Васильович капітана.

— Так, — відповів той.

— Тоді почнемо. Загальні збори Тихоокеанської експедиції вважаю відкритими. Слово кандидату біологічних наук Генріху Левковичу Уткіну, — і професор запросив гостя до столу.