Леонид Тендюк - Смерть в океані

Степан повертався смерком, розповідав про свою риболовлю. На відміну від інших рибалок, яким завжди очі засліплюють хвастощі, Очеретний, навпаки, прибіднявся, корчив із себе невдаху.

— Тієї риби — що кіт наплакав, — казав він.

— Поганий улов? — допитувавсь я.

— Не те щоб поганий, — відповідав, — а так собі: штук двадцять макрелей та тунців.

— Ого! — не стримував я подиву. — Одна ж рибина буває на півцентнера.

— Наші трохи менші — кілограм по п'ять-шість.

Він щоразу приносив з собою рибу, правда, невелику.

— Дрібна смачніша, — пояснював.

Ми вечеряли: на порізані шматочки сирого тунця або макрелі вичавлювали лимон; їли солодкувате таро, варені плоди хлібного дерева, що їх для мене передавав Теувіні. Словом, вечеряли по-полінезійськи.

Коли Степана не було вдома, я, аби згаяти час і не нудитися, брав зав'язаний у целофан записник і починав читати. То був щоденник, який напередодні своєї загибелі дав мені боцман.

Сумний життєпис (я до нього ще повернуся)!

Як це, мабуть, і трапляється з тими, хто за перо береться від випадку до випадку, Кузьмич розповідав про потаємне й наболіле — що найглибше запало в душу.

Виходить, він не раз уже плавав у цих широтах. А один рейс залишив у його серці невигойну рану…

Щоденник, кількасот сторінок, був написаний нерівним, розмашистим почерком. На деяких аркушиках я побачив наклеєні вирізки з газет. Траплялися й виписки од руки з книжок — матеріал, що стосувався переважно випробувань американцями водневої зброї та згубних наслідків від тих випробувань для тихоокеанських островів. Лише згодом я зрозумів, чого наш боцман всім тим так зацікавився.

На перших сторінках ішлося про самого Кузьмича — звідки він родом і як потрапив на море, й тому подібні біографічні дані. Каракулі боцмана були нерозбірливі, і я всього не встиг прочитати. Та, гортаючи записник, в одному місці натрапив на оповідь про якусь риболовецьку шхуну з японською назвою «Татсу-мару» («Час дракона»). Оповідь про шхуну і її екіпаж, з яким Кузьмича звела доля.

Серед японців — Ісікави Хатіро, Кунімацу Марітака, Ходзумі Кесатосі та інших — згадувалося два полінезійці. Одного звали Сінгаітеава, другого Менеуа.

«Чи не наш це Менеуа, Той, Кому Не Таланить?» — подумав я.

Але ж… Хіба мало на островах людей з таким іменем! І я прочитаному не надав значення.

Невдовзі Того, Кому Не Таланить, перевели в нашу палату.

Я ще й досі не вірю в той випадковий збіг обставин, в те, що дороги людей можуть так неждано перехреститися.

Та про все по порядку…

Отже, Менеуа поселився в нашій палаті, на циновці біля вікна.

Це був не молодий, років за п'ятдесят, тубілець — зморшкуватий, висохлий, ніби коряга, яку обкатали й викинули на берег хвилі.

Мене вразив колір його шкіри.

Полінезійці не такі чорні, як їхні сусіди — меланезійці та папуаси. Тіло золотаво-коричневе, а зуби, не пошкоджені бетелем, [21] Пряна жуйка, приготовлена з листя перцевої рослини, в яке кладуть шматочки плодів арекової пальми і трохи вапна. іскристої білизни.

Проте шкіра Менеуа була якась чудернацька. Її розцяцькували, переважно на суглобах і стопах ніг, білі плями, як то трапляється в людей, хворих на вітіліго.

Я так і подумав, що однорукий рибалка вражений тією рідкою хворобою. Але, крім білих плям, під пахвами та на шиї в нього червоніли невигойні виразки. Волосся не було, а там, де воно залишилося, кучерявились матово-білі волосинки. Тобто теж порушена пігментація… у беззубому роті кровоточили ясна.

Якщо до цього додати, що не було й руки, а очі померклі, з мереживом склеротичних прожилок на білках, безпомилково можна сказати: від колишньої людини залишилась мізерна рештка.

Проте душа жила, допитливий, кмітливий розум остров'янина не згас. І це ми відчули одразу.

— Алофа, алофа, Степана! — обнімаючи Очеретного єдиною рукою, вигукнув Той, Кому Не Таланить, і очі його затуманилися сльозою.

«Алофа», як іще одне полінезійське слово — «алоха», означає вияв любові й подяки.

Зрозумівши, що тубілець висловлює йому свою вдячність, Степан знітився.

— Ну, що ти, старина! — ласкаво мовив він. — Один — за всіх, всі — за одного, — ти ж знаєш!

Менеуа опустився на долівку.

— Ой рашен, совєтік? [22] Ти руський, радянський? (полінез.) — запитав він.

— Радянський, радянський! — збагнув Очеретний.

— Оау — фунафута, [23] А я — фунафутієць (фунафут.). — показав на себе тубілець. Скоромовкою кинув, хвилюючись: — Совєтік! Ваа… тапата самі, тана тафалота.