Эдгар Берроуз - Тарзан, годованець великих мавп

Тарзан зрозумів, до чого було їхнє відвідування поліційного урядовця.

Розгадка таємниці його життя містилася в цих маленьких відбитках! З нап’ятими нервами він сидів на стільці, нахилившись уперед, але несподівано ослабнув і з усмішкою відкинувся на спинку.

Д’Арно здивовано поглянув на нього.

— Ви забуваєте, що мертве тіло дитини, яка зробила ці відбитки, пролежало двадцять років у хатині свого батька, і я сам бачив, як воно лежало там, щоразу, коли бував у хатині! — з гіркотою зауважив Тарзан.

Поліційний урядовець запитально поглянув на них.

— Роздивляйтесь, роздивляйтесь, капітане! — сказав д’Арно. — Ми вам потім розповімо усю цю історію, якщо лише пан Тарзан згодиться.

Тарзан ствердно кивнув.

— Та ви з глузду з’їхали, любий мій д’Арно! — наполягав він. — Ці маленькі пальці поховані на західному березі Африки!

— Я цього не знаю, Тарзане — заперечив д’Арно. — Це можливо, але якщо ви не син Джона Клейтона, то небом заклинаю вас пояснити: яким чином ви потрапили в джунглі, забуті Богом, туди, куди не ставала нога жодного білого, крім Джона Клейтона?

— Ви забуваєте про Калу! — сказав Тарзан.

— Я просто не зважаю на неї! — відповів д’Арно.

Розмовляючи, друзі підійшли до широкого вікна, яке виходило на бульвар. Деякий час вони стояли, дивлячись на потік людей унизу, кожен заглибившись у свої думи.

“Довго, одначе, він порівнює відбитки!” — подумав д’Арно, повертаючись до поліційного урядовця.

На свій подив, він побачив, що урядовець відхилився на спинку крісла і похапцем перебігає очима зміст маленького чорного щоденника.

Д’Арно кахикнув. Поліційний урядовець підвів очі і, спіткавши його погляд, підніс палець на знак мовчанки.

Д’Арно знову відвернувся до вікна, і дещо згодом урядовець мовив:

— Панове!

Обидва повернулись до нього.

— Цілком очевидно, що дуже багато що залежить від цілковитої певності цього порівняння! Тому я прошу вас залишити в моїх руках усю цю справу до повернення пана Дескера, нашого експерта. Це справа лите кількох днів!

— Я сподівався довідатись про це негайно, — сказав д’Арно. — Пан Тарзан їде завтра до Америки!

— Я обіцяю вам. що ви зможете зателеграфувати йому про наслідки щонайпізніше за два тижні! — відповів урядовець. — Але якими вони будуть, я не наважуюсь сказати. Подібність є. але ліпше залишити це на розсуд пана Дескера.

Перед старим будинком на вулиці однієї з околиць Балтімора зупинилося таксі.

З нього вийшов гарної статури пан, років під сорок, з різкими правильними рисами обличчя, заплатив водієві і відпустив його. Через хвилину пасажир входив до бібліотеки будинку.

— О, пан Канлер! — вигукнув старий, підводячись йому назустріч.

— Добрий вечір, вельмишановний професоре! — вигукнув прибулець і сердечно привітався з ним.

— Хто відчинив вам? — спитав професор.

— Есмеральда.

— В такому разі вона повинна повідомити Джейн про те, що ви тут! — сказав старий.

— Ні, професоре”, - заперечив Канлер, — я прийшов, аби побачити вас!

— Дуже люб’язно з вашого боку! — сказав професор Портер.

— Професоре, — вів далі Роберт Канлер дуже повільно, так, немовби ретельно зважував кожне слово. — Я прийшов нині, щоб побалакати з вами про Джейн. Вам відомі мої наміри, і ви були достатньо ґречні, щоби змиритися з моїми залицяннями.

Професор Архімедес Кв. Портер завовтузився в кріслі. Він завжди ніяковів, коли про це заходила мова. Він сам не міг утямити чому. Бо ж Канлер — чудова пара його доньці.

— Але Джейн… — казав Канлер. — Я не можу зрозуміти її! Вона поводиться зі мною казна-як! Я постійно відчуваю, що вона з полегкістю зітхає щоразу, коли я з нею прощаюся!

— Годі, годі! — мовив професор Портер. — Годі, годі, пане Канлере! Джейн вельми слухняна донька. Вона виконає те, що я їй скажу!

— Отже, я ще можу сподіватися на вашу підтримку у майбутньому? — спитав Канлер.

— Звісно, добродію, звісно, добродію! — вигукнув професор Портер. — Як ви могли сумніватися в цьому?

— Цей юнак, Клейтон, ви знаєте, — сказав Канлер, — він вештається тут уже кілька місяців! Я не знаю, як ставиться до нього Джейн; але, поза титулом, кажуть, він успадкував від батька чималі угіддя, і не дивно буде, якщо він врешті-решт доб’ється її, якщо лише… — І Канлер зробив паузу.

— Годі, годі, пане Канлере! Якщо лише що?

— Якщо лише ви не вважатимете за потрібне зажадати від Джейн, щоб ми негайно повінчалися!