Эдгар Берроуз - Тарзан, годованець великих мавп

Тарзан засміявся, і наступної миті джунглі поглинули його.

Його супутники мовчки постояли ще хвилину, а потім повільно поплентались назад до готелю.

Тарзан вихопився на дерево тієї самої миті, як увійшов у джунглі, і з п’янким відчуттям свободи знову помчав по гілках.

Це було життя! О. як він любив його! У вузькій та обмеженій сфері цивілізації, яку затиснули зівсебіч умовності, не було нічого схожого. Навіть одяг був безглуздям і обмеженням!

Нарешті він вільний! Він не розумів раніше, у якому по лоні був.

Як було б легко обійти тепер колом до берега, а потім рушити на південь до своїх джунглів та хатини!

Несподівано він учув запах Нуми, бо пересувався проти вітру, а дещо згодом його гострий слух уловив знайомий звук м’яких лап та тертя великого, вкритого хутром тіла об кущі.

Тарзан перескакував з гілки на гілку над звіром, який нічого не підозрював, і нечутно вистежував його, аж поки опинився над невеликою, затопленою місячним світлом галявиною.

Тут зашморг оповив і стиснув жовтаву горлянку, і подібно до того, як він це робив сотні разів. Тарзан прив’язав мотузок до міцної гілляки, зістрибнув додолу, до кігтів, які рвали повітря у спробах звільнитися, скочив на могутню спину звіра і кілька разів увігнав гостре лезо в люте серце.

Він поставив ногу на тіло Нуми і на повен голос проревів страшний переможний клич свого дикого племені.

Хвилину він вагався від суперечливих почуттів: дружби до д’Арно та сильного потягу до свободи рідних джунглів. Врешті-решт образ прекрасного обличчя та спогади про палкі поцілунки потьмарили картину його минулого життя, яка щойно починала вимальовуватися.

Тарзан кинув ще тепле тіло Нуми собі на плечі й знову видерся на дерево.

Люди на веранді сиділи впродовж години, майже не розмовляючи.

Вони без успіху намагалися зав’язати розмову на різні теми, але щоразу одна й та сама невідступна думка, що снувала у кожного в голові, змушувала їх замовкати.

— На Бога! — врешті мовив той. хто бився об заклад. — Я не можу більше цього зносити! Я піду в джунглі зі своєю скорострільною гвинтівкою і приведу цього навіженого назад!

— Я піду з вами, — сказав інший.

— І я! І я! І я! — вигукнула решта.

Вони квапливо розійшлися по своїх кімнатах з таким відчуттям, наче ці слова зруйнували чари якоїсь жахливої маячні, і згодом уся компанія, добре озброєна, рушила до джунглів.

— Господи! А це що? — несподівано вигукнув один з них, англієць, коли несподівано до них долинув дикий крик Тарзана.

— Я одного разу чув це. — сказав інший, бельгієць, — коли був у країні горил! Мої носії сказали мені, що це крик мавпи-самця. який переміг у бою!

Д’Арно, згадавши розповіді Клейтона про страхітливе ревіння, яким Тарзан сповіщав про свої перемоги, усміхнувся, всупереч жахові, який охопив його на думку, що цей звірячий крик вийшов з людського горла, з вуст його друга.

Вони зупинилися на околиці джунглів і, коли стали вирішувати, як їм краще розподілити свої сили, несподівано поруч з ними пролунав неголосний сміх, а коли озирнулися, то побачили постать велетня, що наближався до них із тілом лева на широких плечах.

Навіть д’Арно був уражений: здавалося неймовірним, щоб людина, озброєна такою жалюгідною зброєю, могла так швидко вбити лева або без сторонньої допомоги пронести його величезну тушу крізь переплетіння заростей!

Вони оточили Тарзана, засипали його запитаннями, але він лише Сміявся у відповідь і заперечував геройство свого вчинку.

Тарзанові здавалося, що це однаково, що хвалити за геройство різника, який забив корову; він так звик убивати звірів для їжі і самозахисту, що аніскільки не міг вважати свій вчинок за геройський. Але в очах цих людей, які не звикли полювати на велику дичину, він був героєм.

Негадано він здобув собі десять тисяч франків, бо д’Арно переконав його взяти ці гроші.

Це було надзвичайно важливо для Тарзана. Він починав розуміти, яка сила міститься в маленьких клаптиках паперу та шматочках металу, що постійно переходили з рук до рук, коли людські Істоти їздили, або їли. або спали, або одягались, або пили, або працювали, або бавились, або ховалися від дощу, холоду чи сонця.

Для Тарзана стало очевидним, що без грошей людина помре. Щоправда, д’Арно запропонував йому не перейматися цим, бо в нього було грошей більше ніж достатньо для обох; але Тарзан довідався також і про те, що люди дивляться зверхньо на того, хто приймає гроші, не даючи натомість нічого рівноцінного.