Александр Насибов - Безумці

Пора спливати.

Не знімаючи шолома, він одстібає респіраторні лямки. Відімкнуто аварійний замок паска, і брезентовий ремінь із свинцевими пластинами запхнуто в розколину. Тепер потрібно випустити кисень з гумового мішка, інакше респіратор спливе… Так, добре. Апарат з порожнім повітряним мішком покладено під вантажі. Та Карцов ще в шоломі. Останній вдих. З мішка висмоктано залишки кисню. До кінця перекрито вентиль і респіраторний кран. Тепер апарат може лежати у воді скільки завгодно.

Карцов оглядає розколину, фотографуючи в пам'яті свій тайник, і швидко знімає шолом.

Дужий поштовх ногами відносить його далеко вбік. Далі, ще далі від розколини, де сховано коштовний дихальний апарат з майже цілим запасом кисню…

Німці схвильовано вдивляються в мертве лікареве обличчя. Він сплив, коли його вже не ждали: на мить показався на поверхні, щось гукнув, знову поринув. Глюк кинувся за ним, наздогнав на глибині, непритомного, схопив за волосся.

Потерпілий лежить нерухомо. Глюк підставляє йому під живіт своє коліно — звичайно, лікар напився води, треба очистити шлунок, легені. Але той здригається і розплющує очі.

— Пронесло, — полегшено мурмотить рудобородий. — Ану, поклади його зручніше.

Вальтер кладе Карцова на скелю, під потилицю запихає одяг.

— Розповідайте, що з вами скоїлося? — вимагає Глюк.

— Не знаю… Впав із трапа, поринув. Мабуть, глибоко: дуже стиснуло вуха. Тут і почалося. Від страху загубив мундштук. Шукаю його. Раптом задихаюсь і не можу знайти. Нарешті зціпив зуби. Ось він, кисень! Ковтнув раз, удруге і — стоп.

— Припинилася подача? — допитується Глюк.

— Тягну на повні груди — і нічого.

— Хвилинку! Повітря на час видиху носом випускали?

— Не пам'ятаю. Здається, випускав. У шолом попала вода, я й хотів…

— Хотіли, хотіли! — Глюк сердито трясе кулаками. — Хай вам біс, дурню! Вибрали з мішка весь кисень і нічого не додали з балона. Висмоктали повітря й дивуєтесь, що нічим дихати! А клапан навіщо? Навіщо на редукторі клапан, я питаю? Пальцем його натисни — і знову повний мішок. Учиш вас, учиш…

— Розгубилися, лікарю. Вирішили, що гинете, — встряє Вальтер. — Зірвали шолом, скинули апарат, пасок з вантажами — і наверх, як заєць. Так?

— Еге ж… Мені дуже шкода.

— «Шкода!» — Вальтер хитає головою. — Втопили респіратор, а нам відповідати. Що ми скажемо шефові?

— Лагуна мілководна, і, якщо дозволите, я сам…

— Знову «сам»! — люто гримає Глюк.

— З вашою допомогою…

— Послухайте, лікарю, не кажіть дурниць! — Глюк невдоволено шпурляє недокурок. — Яка, по-вашому, тут глибина?

— Ну, метрів п'ятнадцять.

— «П'ятнадцять»! — перекривляє Вальтер. — А чотириста футів не хочете?

— Еге ж, рівно сто двадцять метрів, хай йому чорт! — Глюк повен зневаги. — Ну, ще не передумали йти на грунт?

Карцов ніяково мовчить.

— Гаразд. — Рудий ледве стримується. — Ідіть до себе в кімнату, лікарю. І не проговоріться шефові про респіратор — буде й вам, і мені. Зрозуміли?

Карцов підводиться.

— Держіть! — Глюк кидає йому штани й светр.

Увійшовши до тунелю, Карцов одягається. Причаївся за каменем, жде: ось-ось у лагуну прийде Абст.

Хвилин через двадцять у центрі підземного озера спливає буксирувальник. За його кормою дві голови в шоломах.

Буксирувальник причалив. Прибульці підіймаються по трапу.

Перший з них — Абст.

Вальтер клопочеться біля другого, допомагаючи йому відстебнути вантажі й скинути респіратор. Шолом знято.

Карцов задкує в глиб тунелю. Йому здається, він галюцинує. Супутник Абста — це офіцер з лінкора, той самий поважний лейтенант, який так чудно облизує сигарету перш ніж закурити!

Минають секунди. Ні, мабуть, це тільки зовнішня схожість, заспокоює себе Карцов: лейтенант був вищий на зріст, гладший, інакше тримав голову.

Серце стукає ритмічніше. Тепер він майже певен, що даремно злякався.

Та ось Глюк подає гостеві портсигар. Той бере сигарету, підносить до губів і двічі проводить по ній язиком.

Марта лежить у ліжку, знесилившись від пережитого.

Сьогодні вона точно відчула, що може рухати ногами. Спершу поворушила ступнями, почала згинати коліна. Через півгодини спробувала підвестись.

І підвелась!

Правда, її хитало на всі боки. Проте, вчепившись за спинку ліжка, вона ступила крок, і другий, і третій… Хтось іде коридором.

Рішер підводиться на ліктях, прислухається. У неї теплішають очі.

Ще недавно про нового лікаря вона думала з ненавистю. Тепер у довгі години самотності Марта намагається пригадати кожне його слово, «побачити» його жести, ходу. Вона ловить себе на тому, що в думці розмовляє з ним, часом сперечається, дорікає за якісь дрібнички…