Александр Насибов - Безумці

Я дістала місце в лікарні на західній околиці Берліна.

І там зустрілася з одним чоловіком. На заводі, де він працював, вибухнув котел, і йому дуже розбило голову.

Мені пощастило зробити складну операцію. Він довго лежав у моїй палаті. Ми познайомились, часто розмовляли. Ми були майже однолітки. У нас завжди знаходилися теми для розмов.

Він видужав, і ми розлучились. А через півроку він раптом подзвонив до мене й запросив погуляти.

Того дня вирішилася моя доля. Виявилося, вони вже кілька місяців поступово вивчають мене. Вони — це група місцевих комуністів, що уціліли після того, як націсти розгромили їхню партію.

Їм були потрібні такі, як я, — молоді спеціалісти, минуле яких бездоганне з точки зору Гіммлера. Я стала членом підпільної групи. Мені дали завдання вступити в НСДАП, удосконалюватися як хірург, працювати старанніше.

Справитися з першою частиною завдання допоміг випадок. Якось я вилікувала одного блоклейтера [31] Блоклейтер — квартальний керівник у націстській партії. , вилучивши йому пухлину мозочка. Цей чоловік і рекомендував мене в «Націонал-соціалістську спілку німецьких жінок». Щодо моєї професії, то тут уже підштовхувати мене не доводилося: хірургію я вважала справою свого життя, працювала багато й напружено, дедалі більше кваліфікуючись на операціях мозку. Про одну мою операцію, після якої одужав безнадійно хворий, написали в газетах… Зазначу, що о тій порі я вже мала картку члена СС.

І ось мене викликали в крейслейтунг [32] Крейслейтунг — управління крейслейтера, окружного керівника у гітлерівській партії. .

Я йшла туди з тривожним передчуттям. Все відбулося так несподівано, що я навіть не змогла попередити товаришів з групи.

За столом сидів креслейтер. Віддалік розташувався чоловік у мундирі генерала СС. Я впізнала його — це був Ганс Брандт [33] Ганс Брандт — доктор медицини, бригадефюрер (генерал-майор) СС — гітлерівський генеральний комісар по отруйних речовинах, проповідник фашистської програми «легкої смерті», внаслідок здійснення якої тільки в 1939–1940 роках у Німеччині загинуло понад 275 000 чоловік. .

Крейслейтер перевірив мої документи, задав кілька питань і вийшов з кабінету. Тоді заговорив Брандт. Кілька хвилин він розпитував мене. Та я бачила — це формальність. Він уже багато що знає про мене й про мою роботу.

Мені запропонували стати співробітницею Аненербе [34] Аненербе — інститут по вивченню спадковості. Так було зашифровано таємну фашистську організацію, що займалася злочинними дослідами над живими людьми. . Я й мої товариші по підпіллю майже нічого не знали про цю організацію — про неї ходили чутки, одна фантастичніше за другу. Напевно було відомо тільки те, що діяльність її глибоко засекречено й що опікає організацію сам Гіммлер.

Брандт сказав, що його пропозиція — велика честь. В Аненербе у мене будуть найширші можливості для наукової роботи та експериментування. Він дав мені дві доби подумати.

Того ж вечора мені пощастило зустрітися з керівником своєї групи. Вислухавши мене, він не міг приховати хвилювання. Та я й сама розуміла, як важливо, щоб німецькі комуністи мали свою людину в Аненербе…

Наступні півтора року минули як у тумані. Разом з групою лікарів я кочувала по концентраційних таборах. Через наші руки проходили тисячі в'язнів — ми відбирали потрібний «людський матеріал». Це були найрізноманітніші люди — здорові й такі, у котрих виявляли пухлини, хвороби серцево-судинної системи, печінки, легень… Їх везли до спеціальних лабораторій і клінік, а там ними розпоряджався шеф Аненербе доктор Вольфрам Зіверс.

Через рік і сім місяців мені дали призначення в одну з таких клінік. Я на власні очі побачила, що там діялося. Все те, що звичайні експериментатори-фізіологи роблять тільки з комахами, жабами, кроликами, собаками, все це Зіверс та його колеги проробляли над сотнями й сотнями живих людей: їм ампутували кінцівки й намагалися знову приживляти ноги та руки, вирізали кістки і внутрішні органи, на піддослідних випробовували невідомі мені препарати, отрути… Зважте, це почалося до війни. Фашисти досхочу напрактикувалися на співвітчизниках, раніше ніж одержали в своє розпорядження військовополонених!

Тут я і зустрілася з Абстом. Один з «кроликів», як у клініці звали піддослідних людей, був божевільний, що жив у світі страшних галюцинацій. Дуже буйний, він втратив усякий контакт з навколишньою дійсністю і являв собою приклад безнадійного параноїка. Абст вилікував його. Я асистувала під час операції і була приголомшена мистецтвом хірурга. З шанобливо» увагою стежила, як, знесилившись після надзвичайно складної двогодинної роботи так, що руки його тремтіли, блідий, Абст залишав операційну…