Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

Лойко попрощався з виглядом винуватця. Батько йому навіть не відповів. У коридорі я спитав гостя, що сталося.

— Маргеланський банк перейшов у руки держави, — відповів той. У мене серце похололо. Я знав, що в цьому банкові зберігалися всі батькові заощадження. — Але тебе це не повинно тривожити, — додав Лойко. — Твій батько людина старих поглядів, у вас різні шляхи. Ти не журися. Тобі ніякі багатства не потрібні.

Він щось іще пояснював. Та я його вже не слухав. Думками був з батьком, з його горем і розпачем. Забувши попрощатися, кинувся назад, до кабінету. Батько все ще сидів у кріслі, обкладений подушками, з похнюпленою головою й затиснутими в кулаки руками. Я впав навколішки біля нього і схопив його руку, вона здалася мені холодною… Жахлива думка блискавкою пронизала мій мозок, і я, мов несповна розуму, закричав:

— Тату-у-у!!!

Але він не ворухнувся. Смерть була невблаганна.

Від тяжкого горя занедужала мати. З кишлаку приїхали родичі. Та замість того щоб заспокоїти й розважити хвору, вони розповідали про біди, що звалилися останнім часом на їхні голови. Казали, зокрема, що кілька днів тому якісь озброєні вершники пограбували серед ночі кишлак, в людей забрали худобу, сяке-таке добро і, прихопивши кількох молодих дівчат, зникли без сліду. Найбільше потерпів мій німий дядько Алі. В його оселі грабіжники не лишили нічого, крім старої кошми та кількох подушок. Жінки розповідали про це, заливаючись слізьми, а бідолашний дядько тільки стогнав та крутив у розпуці головою.

Він втратив мову ще хлопчаком, після якогось переляку. Батько робив усе можливе, щоб вилікувати брата, возив його по лікарях, та все марно. Він так і лишився німий, дарма що все чув і розумів, навіть умів читати й писати. Моя мати, дізнавшись про цю трагедію, навіть склала газель. Я й досі пам'ятав з неї кілька рядків, де мовилося про солодкі дівочі сни і про нові часи, з якими прийдуть щастя і справедливість.

І от нові часи ступили на поріг нашої оселі, але ні я, ні моя мати не знали, що вони нам принесуть…

Біда не ходить одна. На сороковий день після смерті батька несподівано померла мати. Я лишився один у порожньому батьківському домі. Добре, хоч дядько Алі переселився з кишлаку до мене. Самотності мене це не позбавило, адже дядько був німий: ні тобі погомоніти, ні посперечатися. А от кухар він був знаменитий. Отож бачилися ми з ним здебільшого за обіднім столом. А що робити решту часу? Куди піти, чим зайнятися?

У місті відбувалися якісь важливі події, на вулицях було гамірно, раз у раз чулася музика, співи, та мене все це анітрохи не вабило. Я з дитинства звик до тиші й самотності, до яких мене заохочував і батько. У ті безрадісні дні єдиною втіхою для мене стали книжки з батькової бібліотеки. Рано вранці я квапився до його кабінету і, опинившись там, поринав у читання будь-якої книжки, що потрапляла мені до рук. А вечорами читав уголос дастани дядькові, який удень, приготувавши обід, кудись зникав. Коли читання його зацікавлювало, дядько Алі усміхався і задоволено кивав головою, коли ж щось було йому не до смаку, умощувався зручніше й засинав. Так помалу до мене повертався спокій. Але незабаром знов усе пішло шкереберть.

Одного разу в поминальний день стояв я над могилою батька, поринувши в сумні думи. Раптом хтось торкнув мене за лікоть. Я обернувся. То був Лойко. Після батькової смерті я не хотів його навіть бачити. Та ось ми зустрілись, і я відчув, як у моє скрижаніле від горя серце вдарила тепла хвиля. Мені до сліз стало жалко самого себе, і я заплакав…

Того ж дня Лойко забрав мене з собою до Хіви. Там він допоміг мені стати вчителем, і нове життя у великому місті взяло мене в свій полон.

Ну чому я не лишився в Ургенчі, навіщо заквапився до метушливого, гамірного міста? Може, якби не піддався я на вмовляння Лойка, не довелося б мені згодом поневірятися по чужих краях, може, не зазнало б моє серце тих мук. що виснажили його передчасно. Але тоді я про все це, природно, не думав, навіть уявити чогось подібного не міг.

Життя є життя, і, як усі молоді люди, я снував плани на майбутнє, мріяв і сподівався. Перед чиїм зором не мерехтіли ви, юнацькі мрії і сподівання, зоряними розсипами місячної ночі, кому не гомоніли амудар'їнською хвилею в золотому надвечір'ї?!

Тільки ж моїм мріям, моїм сподіванням не судилося здійснитись.

Отож я працював учителем на курсах ліквідації неписьменності. Одного дня до нас прибула комісія з якоїсь високої урядової установи. Почалась перевірка навчально-виховної роботи. З'ясовували й соціальне походження викладачів. Особливої цікавості до себе збоку цих людей я не відчув. Може, чому що в складі комісії був і Костянтин Степанович Лойко, який до дрібниць знав мою біографію. Він же, мабуть, і поручився за мене, бо незадовго до від'їзду комісії її голова запросив мене до себе і сказав: