Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

— Товаришу начальник, візьміть ось оце… — він простягнув Джурі невеличку торбинку.

— Що там? — спитав Джура.

— Ураз… Уразове добро… — Натан утер сльози. — Така людина, а його навіть без покрівця поховали. О, аллах, подаруй йому місце в раю…

У торбинці було кілька бронзових та срібних перстеників, кілька заушниць та дві золоті обручки.

— Усе, що лишилося, — сказав Натан. — Що не встиг продати.

Він подав Джурі, який саме сідлав коня, торбинку і довго стояв похнюплений. Потім таки не втерпів, спитав:

— Товаришу начальник, а що мені тепер буде?

Джура, не зрозумівши, стенув плечима.

— Товаришу начальник, дорогенький, не засилайте мене в Сибір, у мене ж бо й ватяного халата немає; був, та жінка з нього дітям безрукавки пошила…

— Який Сибір? Які безрукавки? — здивувався Джура. Я теж нічого не розумів.

— То ви мене не заарештуєте?

— А за віщо я тебе маю арештовувати? — перепитав, усе ще не розуміючи, Джура.

— Таж спродував, пограбовані речі, — признався Натан. — Внутрішньому ворогові допомагав. Зрозумійте, товаришу начальник, якось жити треба!.. П'ятеро дітей у мене, товаришу начальник, а з жінкою — шестеро душ…

— Ніхто тебе й не збирався арештовувати, — урвав його Джура. — Іди собі, ший свої чоботи.

— Щоб ви самі тільки радощі й достатки мали в своєму житті, товаришу начальник, — заметушився Натан, дякуючи крізь сльози Джурі. — Якщо не від мене, то від аллаха… — Він запнувся і поспішно додав: — Від нашої великодушної влади нехай вам відплатиться по заслугах!..

— Тільки ось що, — мовив Джура, передаючи мені торбинку з коштовностями, — Сабір запише все, що тут є, а ти поставиш свій підпис.

— Дякую, дорогий товаришу начальник. Дякую вам за все.

Я зайшов разом з Натаном у приміщення, щоб скласти акт про передачу міліції пограбованих коштовностей. Золоті обручки були схожі на ті, про які казала Уктам-яллачі…

Джури не було три дні. Зубов сказав, що він поїхав у Бештерак. Уранці четвертого дня, коли ми з кількома міліціонерами вирядилися на стрільбище, я побачив на шляху двох вершників. І майже відразу впізнав обох: на одному коні їхав Джура, на другому сиділа Уразова вдова. Джура тримав на руках Уразове дитя.

Восени у нас стало ще більше клопотів. Відомості, що надходили з кишлаків, були дедалі тривожніші. Басмачі несподівано змінили тактику і перестали нападати великими загонами. Чи то їм забракло сили, чи, може, готувалися до якогось серйознішого наскоку — важко сказати. У Чадаку вони вбили молодого хлопця, вчителя, що, як і я, приїхав за путівкою комсомолу. Тільки день і встиг попрацювати з дітьми. У Тангатопди порізали всіх, хто здавав державі поставки. Ще в якомусь кишлаку зарубали кореспондента ташкентської газети, а тіло скинули з урвища. І такі звістки надходили звідусіль.

Крім того, дороги розгрузли після дощів, проїхати по них було неможливо, в кишлаках псувалася садовина й городина, які ніхто не вивозив. Та й арбакеші побоювалися рушати в дорогу без охорони. Кожну валку з чотирьох-п'яти гарб супроводжували один-два міліціонери. Час від часу й нам доводилося брати участь у конвої.

Вільного часу, отже, в нас майже не було. До того ж за наказом Зубова співробітники ДПУ і міліціонери повинні були чимало часу віддавати навчанню, всіляким тренуванням і військовим вправам. Я мав додаткове навантаження — навчав грамоти неписьменних. Таких було чимало, але далеко не всі хотіли вчитися, декотрі ухилялися від навчання, шукали будь-якого приводу, щоб не піти на заняття. Тоді Зубов наказав повісити над дверима нашого управління гасло: «Той, хто не вчиться — внутрішній ворог!»

Гасло видалось мені надто суворим, і я попросив замінити його іншим, трохи м'якшим, проте Зубов не погодився. Та з часом люди звикли до того гасла і перестали його навіть помічати.

Я призвичаївся до свого нового місця, а робота мені навіть почала подобатись. Я навчився стріляти й орудувати шаблею. Тільки Уразів огир спершу завдавав мені клопоту. Цілий тиждень після загибелі хазяїна він не торкався їжі. Очі його поблякли. Звичайно кінь стояв, опустивши голову, й не ворушився. Коли я заходив до стайні, нашорошував вуха, кидав на мере тривожний погляд і знов опускав голову. Я вперше оце бачив, щоб кінь так тужив по своєму хазяїну.

Через тиждень він таки почав пити, спробував щось пожувати. І, якщо раніше навіть близько не підпускав до себе нікого, то тепер я вже міг підійти до нього спереду й погладити по загривку чи провести скреблом по крупу. Він уже не шарахав од мене схарапуджено.