Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

Так я зрозумів, що з усього нашого гурту один я тільки й залишився живий. У мене похолонуло серце: адже довкола цього мертвого селища — безмежна, безлюдна пустеля… Що діяти? Куди податись? Якби ж то я знав! Хотілося заволати на весь світ… Та хіба то допоможе?! Хто мене тут почує, хто знайде?! Час минав, сонце підбилося високо вгору, стояло майже над головою і пекло нестерпно. Повертатися до мерців я боявся, рушити кудись теж не наважувався. Але після розпачливих роздумів вирішив усе-таки вертати назад. «Хай буде, що буде», — підбадьорював я себе, рушаючи в дорогу, бо лишатися в мертвій пустці було просто безглуздо.

Понад два дні чвалав я під нещадним палючим сонцем до невеличкого арабського селища. Я довго пояснював його мешканцям, певна річ, на мигах, — хто я, звідки прийшов і що зі мною сталося. На превеликий подив, моя історія нікого не вразила й не здивувала, бо в тих місцях такі пригоди, либонь, були звичним ділом. Мені дали вмитися й перевдягтися, нагодували й напоїли. А другого дня я і двоє чоловіків на двох верблюдах рушили до місця, де сталася драма. Там ми поховали тіла вбитих, до яких уже внадилися були шакали та круки, і прочитали над ними джанозу [18] Джаноза — заупокійна молитва. .

Разом з арабами я знову повернувся до селища. А де мені було подітися?! Розбійники обібрали убитих до нитки, отже, і я лишився без копійки. Довелося мені майже тиждень жити в тому селищі з чужої ласки, не знаючи, що робити й куди податись. Одне тільки я знав: треба добутися до якогось міста. Але як? Чим? За які гроші?..

Джура замислився і замовк на мить. Одірвавши клапоть старої газети, скрутив довгу, товстелезну цигарку і, закуривши, повів далі:

— Одне слово, ука, розгубився я тоді. А людина завжди повинна тримати себе в руках. Хтозна, яке ще лихо могло спіткати мене. На моє щастя, за кілька днів у селище зайшов караван, що прямував з Медіни в Багдад. Я насилу вблагав караванбаші взяти мене з собою. Він погодився за умови, що я всю дорогу йтиму пішки й підганятиму верблюдів. За це він пообіцяв мене годувати. Я нетямився з радощів… За кілька днів, збивши ноги до крові й перевівшись на бадилину, я дістався-таки до Багдада. А у великому місті й клопоти більші. Тут людина схожа на мураху. Хто ти? Чого сюди заблукав? Ніхто тебе не спитає, піхто тобі не поспівчуває. На багдадському базарі я розпрощався з караванбаші, уклінно подякувавши йому за добре серце, і опинився віч-на-віч з велелюдним чужим містом.

Багдадський базар вирував. Тут можна було купити все, окрім хіба що людської душі. Маєш гроші — тобі й пташиного молока піднесуть. Тільки тут я збагнув вагу тих розтриклятих грошей. Батько й мати — ось що таке гроші: маєш їх — і весь світ твій. На багдадському базарі я бачив купців, що, в одну мить втративши багатство, накладали на себе руки. А бачив і таких, що в одну мить здобували такі статки, зрівнятися з якими могли б тільки скарби самого шаха. І нікому не було діла до таких голодранців, як я.

Усі тут були пойняті жадобою багатства, прагнули будь-що забагатіти. Гроші були для цих людей пророком, базар — їхньою Меккою. Та, власне, і мені ця Мекка повинна була дати засоби до існування. Почав я з того, що вистежував на базарі якогось немічного дідуся чи бабусю і ходив за ними назирці, доки вони скупляться, а тоді зголошувався донести все куплене додому. Одні раділи, що я вчасно опинився поряд, інші сварились і проганяли, а тоді, крекчучи, самі завдавали собі на горба клумаки. Я не ображався, бо знав, що і в них кожен гріш лічений. Отак я й перебивався з хліба на воду. Базар був для мене і полем, і домом.

Так минув рік. І весь цей час думкою я линув додому, до своєї дружини. Півроку, міркував я, вона ще могла чекати. А потім, мабуть, охолола. Чи, може, ні? Навряд чи встигла вона мене покохати. Бо тільки три дні ми й були разом. Я вже насилу міг пригадати її обличчя — воно поблякло в моїй пам'яті. Отже, і моя дружина, мабуть, теж забула мене. До того ж вона молода і гарна, має хату й землю, — хто відмовиться від такої жінки?!

На цю думку серце заходилося щемом, розпука паралізувала волю. І не було кому вилити свою тугу, не було кому пожалітись. Якби знайшлася людина, що розуміла б мою мову, людина, якій я міг би повідати про свій біль та муку, мені, здається, полегшало б. Може, й була десь така душа, схожий на мене невдаха і заброда, та де ж його шукати, якщо навіть на багдадському базарі він мені не стрівся.

Минав третій рік мого перебування в Багдаді, коли мені все-таки пощастило. Одного дня я стояв, як завжди, біля воріт базару з доброю мотузкою на поясі і нишпорив очима по тих, що вже встигли скупитися. Зненацька мою увагу привернула якась ніби знайома говірка, я прислухався й почув турецьку мову. Стрепенувшись, я почав продиратись крізь натовп на ті голоси. Виявилося, що турецькою мовою говорили двоє заможних, по-європейському вдягнених чоловіків. Вийшовши з базару, вони неквапом простували до фаетона, що чекав на них на розі вулиці. Я кинувся їм навперейми, наче вони в ту ж мить могли доправити мене на батьківщину. Коли старший з них, сивоголовий чоловік, поставив ногу на приступку фаетона, я підскочив до нього й допоміг йому вмоститися на подушках.