Николай Далекий: Танки на мосту! Голка в сіні

— Товариші… Рідні… Допоможіть… — молив боєць.

Наче невидима рука стиснула мені горло. Що робити?

— Може, на горище його? — запропонував Іван Тихонович.

— Станьте біля вікна! Стежте за вулицею! — сказав я, нахилившись, щоб перев’язати ногу бійцеві. —Автомата чому не кинув? — запитав у нього.

— Зброя ж…

— Авжеж, — глузливо кивнув я головою. — І патронів повний диск?

— Патронів? Жодного, — простодушно признався боєць. — Розстріляв усі!

Тягати автомат із порожнім диском, коли ти поранений і нема ніякої надії пробитися до своїх, — такого дивака треба було пошукати! Та все ж вірність бійця своєму обов’язкові зворушила мене до глибини душі. На щастя, поранений він був легко. Куля пройшла крізь м’яз навиліт, не зачепивши кістки. Днів за десять шкутильгатиме з ціпком.

— Давай пакет, — сказав йому, квапливо розпанахавши штанину.

— Нема пакета.

— Як же ти воював без пакета?

— Товаришеві віддав…

Іван Тихонович миттю подав мені бинт, пляшечку з йодом і знову став біля вікна. Я швиденько зробив перев’язку.

— Ось що, друже, зараз же марш у сіни і за моїм знаком шквар по-пластунськи на город. Зрозумів? Там є копичка сіна, заховайся в ній і жди ночі. І запам’ятай: ти нас не бачив, у хаті не був, перев’язку зробив сам. Зрозумів? Вночі ми щось придумаємо. Дядьку…

Але Іван Тихонович сам здогадався, схопив кусень хліба, всунув бійцеві за пазуху.

Надворі біля вхідних дверей стояла діжка з-під капусти, яку на випадок пожежі передбачливий Іван Тихонович наповнив водою. Я наказав дядькові узяти відро, вийти у двір і стати біля діжки. Ми зачекали, доки на вулиці мотоцикли здійняли особливо густу кушпелу, і тоді я звелів бійцеві:

— Давай, друже!

Він метнувся за діжку, поповз за хату і незабаром зник на городі. Я зітхнув із полегкістю. А Іван Тихонович приніс із криниці і вилив у діжку ще одне відро води й повернувся до хати.

— Он як воно іноді доводиться, — сказав він, скрушно хитаючи головою. — Прямо серце кров’ю обливається.

Я підійшов до нього, обійняв за плечі, сказав заспокійливо:

— Терпіть, дядечку, коли вже придбали такого племінника… Не мав я права його залишити.

— Про що може бути мова, Михайле? Хіба я докоряю тобі? Розумію. Якщо навіть смерть, так і смерть прийму, а тебе не підведу.

— Ну, так уже й смерть… — засміявся я. — Ви після війни на моєму весіллі ще погуляєте. Неодмінно!

Іван Тихонович скупо всміхнувся.

— І ти ж дивись, у хату приліз… Серед білого дня, коли на вулиці повно німців. Ну, заліг би до ночі десь у картоплинні. Як його ті іроди не помітили?..

День догорав. Гарматна стрілянина на сході не вгавала, певно, за кілька кілометрів від Біловодської радянським військам вдалось організувати оборону і там розгорівся запеклий бій. Німецькі літаки раз за разом проносилися над станицею, вцілілі шибки у вікнах дзеленчали, коли за хвилину — другу лунали вибухи бомб.

Гітлерівських солдатів з якогось підрозділу розводили на постій. Ось вони з’явились у сусідів праворуч, за нашою криницею. Трималися, як у власному домі — голосно розмовляли, сміялися. Заходилися витріпувати пилюку з мундирів, чистили чоботи, потім пороздягалися, почали митися. Милися довго, весело герготіли. Збоку глянути — звичайні люди, а це ж — найлютіші вороги мого народу. Я згадав Зою Космодем’янську. Ось такі ж гітлерівці катували її, а потім реготали, накидаючи їй зашморг на шию.

Мені кортіло подивитися на них ближче, послухати, що вони говорять. Іван Тихонович вже встиг кілька разів вийти у двір і навіть повставляти нові шибки замість розбитих (передбачливо підготував старий!), не заперечував, щоб і я допомагав йому — хай сусіди побачать, що його “небіж” не ховається. Я взяв відро і пішов до криниці.

Ось вони, за тином. Вже встигли помитися, голяться, зачісуються; один, літній, худий, в окулярах, пише листа.

— Альберте, я все забуваю, як називається ця велика гора в них? Підкажи.

— Ельбрус. Тільки на біса вона здалася тобі, ця гора?

— Розумієш, Альберте, я намагаюсь, щоб листи з фронту мали пізнавальну цінність для моїх шибеників. Я написав: “Хлоп’ята, ваш тато вже бачить найвищу вершину Кавказького хребта”. А тепер додам: “Ельбрус, як і вершини Альп, вкритий вічними снігами…” Тут нема обману, правда? Адже ми побачимо цю гору, перш ніж лист дійде додому?

— Гадаю, днів за два — три. Наступ розвивається успішно.

Той, що старанно зачісував ріденьке біляве волосся, тримаючи перед собою кишенькове люстерко, раптом заспівав приємним фальцетом жартівливу пісеньку. Про дружину мірошника, стан якої так пружно облягав корсаж, про похмурого її чоловіка, котрого остерігається зальотник. Он які пісеньки виспівує. На мене жодної уваги. Що ж, це добре. Виходить, не викликаю підозри.