Николай Далекий: Танки на мосту! Голка в сіні

Під полудень хвиля тих, що відступали, зринула. Тепер широкою станичною дорогою брели невеликі групи легкопоранених, мчали поодинокі машини, повільно рухались підводи, навантажені хатнім скарбом, — дітлахи сиділи на клунках, а жінки йшли поряд з возами. Кушпела осідала на станицю, тополине листя, дахи. Бій, очевидно, точився вже десь на західній околиці, звідти дедалі голосніше долинало бухання гармат, а згодом можна було розрізнити рушничну і кулеметну стрілянину.

— Гайда, Михайле, до хати, — сказав мій “дядько” після чергового приступу кашлю. — Не резон лоба під дурну кулю підставляти.

Пропозиція Івана Тихоновича була позначена здоровим глуздом, але до хати ми так і не пішли: саме у цей час біля наших воріт зупинилася парокінна підвода з пораненими. Дівчина у військовій формі, з зеленою, поміченою червоним хрестом сумкою через плече зіскочила з підводи й забігла на подвір’я. Іван Тихонович поспішив їй назустріч з відром криничної води. Дівчина вдячно кивнула головою і рушила, було, з відром до воріт, та раптом зупинилась і з надією, що неждано спалахнула в її очах, кинула погляд на нас, нашу халупу. Вона була висока, тендітна і така чорна, що коли б не великі, форми мигдалю ясно-сірі очі, такі неприродні на засмаглому довгастому обличчі, я сприйняв би її за циганку. Очевидно, я чимось їй не сподобався (щось схоже до подиву, прихованого докору, настороженості промайнуло в її очах, коли вона дивилась на мене), але старий явно викликав її довіру.

— Товариші…— трішечки гортанно мовила вона, прикладачи до грудей руку з забинтованим пальцем. — Любі… Візьміть одного пораненого. Його не можна везти, він помре в дорозі. Розумієте?.. Рана кровоточить. А так він виживе.

Я затамував подих, бо зрозумів, що зараз станеться. Мусить статися те, про що я все життя згадуватиму з невимовним болем і соромом. Ми не мали права брати пораненого, ми не могли накликати на себе підозру — в льоху у нас лежала вибухівка і ще дещо. І я, племінник, що так неждано з’явився в Івана Тихоновича… Вже одного цього було більше ніж досить.

— Ні, не можемо, — квапливо і якомога твердіше сказав я.

І прокляв ту хвилину, коли впевнився, що з мене може вийти таємний лицар Батьківщини, лицар без страху і докору. Далебі, не так легко було мені вимовити ці слова. Можливо, поранений умре в дорозі, а в нього ж, певно, є дружина, діти… Я все це знав, однак знав і те, що жалість до одного може погубити багатьох, а головне — ту справу, яка мені доручена. Правила конспірації — закон, порушити його — значить вчинити злочин!

Ні, вона не подивилася на мене, не обпекла презирством, не спопелила поглядом жалюгідного боягуза, що тремтить за свою шкуру. Вона мене не помічала. Очевидно, тільки глянувши на мене, вона зрозуміла, що я за фрукт — молодий, здоровий парубійко, що відсиджується вдома, коли його ровесники воюють. Тому вона зверталася тепер лише до Івана Тихоновича.

— Дуже вас прошу, благаю! Іменем його матері прошу. Адже ви люди… Зрозумійте, дорогі, в хороший будинок не можна: туди ж насамперед підуть німці, а до вас… До вас вони навряд чи й зазирнуть.

Мій дідуган, здається, зовсім розм’як, бачу, ось-ось погодиться взяти пораненого. І тут мені спала на думку одна ідея, яка здалася цілком реальною. Та спершу треба було позбавити дівчину будь-якої надії і примусити її скоріш піти з нашого двору.

— Нічого не вийде! Кінець розмові! — відрубав я і одвернувся.

— Ех, ви, люди… — почув її голос за спиною.

Вона могла думати про мене що завгодно, а я міг лише захоплюватися дівчиною в душі й дякувати за презирство, яким вона обпекла мене за ті слова.

— Дядьку, — звернувся я до Івана Тихоновича, коли підвода з пораненими рушила від нашого двору, — є у вас вірна людина, яка б зважилася взяти пораненого?

— Про це і я думаю… Є тут бабуся одна. І хатинка в неї не набагато краща від моєї. Якраз там, куди вони поїхали.

— Тоді поспішайте!.. Але все зробіть так, наче ви тут ні при чому… Щоб і медсестра не здогадалась.

Іван Тихонович миттю зник за причілком. Я присів на ганок і поринув у роздуми. Раніше, коли намагався уявити роботу в тилу ворога, то перш за все думав про ті чисто технічні труднощі, що можуть виникнути. Щоправда, мене попереджали й про моральні труднощі, але тільки зараз я по-справжньому зрозумів, як важко людині критися навіть від друзів. “Ех ви, люди…” — все ще дзвенів голос медсестри. І хоч я знав, що вчинив правильно, навіть був задоволений з того, що не завагався й на мить, приймаючи суворе, але єдино можливе рішення, однак у грудях все-таки щеміло.