Николай Далекий: Танки на мосту! Голка в сіні

Рухом руки полковник запросив обер-лейтенанта підійти ближче до столу. Вони схилилися над картою.

Біля будиночка, з якого кілька годин тому гітлерівці вигнали господарів, непорушно стояв вартовий. Віконниці було щільно зачинено…

Я, радянський розвідник, не міг, звичайно, бути присутнім при цій вельми таємній розмові двох гітлерівських офіцерів і через те не берусь стверджувати, що все відбувалося саме так. Врешті, те, що обер-лейтенант розмовляв з оберегом, і що розмова велася в світлиці із зачиненими віконницями, і що карта була розстелена, а не висіла на стіні, не таке вже й суттєве. Головне, що така розмова відбулася, бо просто не могла не відбутися (і без карти, звісно, не обійшлись!), що їх непокоїла мізерна кількість солдатів, які володіли російською мовою, не підлягає сумніву, як і те, що очі в обер-лейтенанта фон Ланге були веселі, нещадні. Я бачив ці очі. Мені довелося наступного дня пробути в товаристві фон Ланге кілька пам’ятних хвилин, і не можу поскаржитися, що він не приділяв мені належної уваги. А сцену розмови обер-лейтенанта з його начальником домалювала моя уява. Правда, в мене було не так вже й багато часу для роздумів і припущень, та цього разу фантазія працювала прямо-таки в шаленому темпі. Але розповім усе по порядку.

Мене залишили у Біловодській за день до приходу “доблесних військ фюрера”. Так склались обставини — на війні не все передбачити можна. Я принаймні міг вважати себе щасливцем, бо забиратися в тил фашистів повітряним шляхом або пробиратися через лінію фронту поповзом набагато складніше й небезпечніше. Зрештою, лінії фронту у звичайному розумінню тут не було. Наші квапливо відступали. Поки що на схід тяглися якісь тилові частини, шпиталі та групи бійців, які евакуювали пошкоджену бойову техніку. Признатись, моє серце розривалося від невимовної туги, коли я дивився на вози з пораненими, на заплаканих дівчат у військовій формі, які опікувались пораненими, на артилеристів з їхніми гарматами і порожніми снарядними скриньками на кінній тязі, на поодинокі танки з заклиненими баштами, що гуркотіли у курному потоці… Всі зірко й тривожно поглядали на небо. Вицвіле від сонця, воно таїло в собі грізну небезпеку. Там раз по раз з’являлися ворожі літаки, а наших винищувачів було так мало.

Літаки накрили колону не в станиці, а за її околицею. Що вони робили, негідники! Кружляли, вибираючи, куди вдарити, спокійно заходили на ціль І били, били, аж земля двигтіла. Але спускатися надто низько все ж боялися: вчора, розповідав мені Іван Тихонович, якийсь боєць як чесонув із ручного кулемета “фокке-вульфа”, що летів над самісінькими тополями, то обгорілі уламки стерв’ятника лишилися назавжди в полі, мов знак перестороги.

Іван Тихонович, який з учорашнього дня став мені за двоюрідного дядька (мій “дах”, за розвідницькою термінологією), то сідав на глиняну призьбу своєї мазанки і засмучено крутив цигарку, то сновигав подвір’ям, скрушно хитав головою і щось бурмотів між приступами астматичного кашлю. Я кілька разів кидав на нього осудливі погляди, та він чи не помічав їх, чи вдавав, що не помічає.

— Іване Тихоновичу, мені не подобається ваш настрій, — врешті сказав я, що думав. — Візьміть себе в руки!

Він твердо глянув мені в очі.

— Не турбуйся, Михайле, я не підведу. А от дивитись мені, як наші відступають… Тяжко!

Мені теж було не легше, хоча загалом я почував себе непогано. Ще до війни я захоплювався багатьма видами спорту, моїй витривалості і спритності заздрило чимало однокласників. Як кожний справжній спортсмен, я зневажав усілякі хуліганські вихватки, бійки, але ставати на захист людей, що терпіли від бешкетників, не раз доводилось. Так що в розумінні фізичного гарту і сміливості я не міг поскаржитись на себе.

Готували нас спішно, але не за скороченою програмою, і я засвоїв її наче непогано. До того ж добре знав німецьку мову. І не тому, що виявив до неї особливу любов, а, як казала наша шкільна вчителька-німкеня, в мене просто був божий дар, лінгвістичні здібності. Все це додавало мені віри в свої сили, хоч я був у розвідницькому ділі новачком, якому належало витримати важкий екзамен.

Відступ наших військ, що відбувався на моїх очах, став наче початком цього екзамену. В душі мимоволі народжувалися біль і гіркота, але я стояв, дивився на відступаючих, намагаючись надати своєму обличчю байдужого виразу і нічим не видавати своїх справжніх почуттів. Була ще одна причина, яка примусила мене стовбичити у дворі, а не в хаті. Необхідно було, аби сусіди побачили “племінника” Івана Тихоновича до того, як з’являться гітлерівці.