У хаті Іван Тихонович спитав не без тривоги:
— Як?
— Нормально, — відповів я.
— Про що говорять?
Я докладно переповів зміст підслуханої розмови.
— Наче на екскурсію приїхали, — насмішкувато похитав головою. — Гору Ельбрус їм забаглося відвідати… Дуже мені хочеться побачити, як вони з цієї екскурсії будуть повертатися.
— Повертатися будуть, та не всі…
І тут сталося, як у тій приказці: не встиг я докінчити, як побачив через вікно німця з якимсь чолов’ягою, що сунули до нас у двір.
— Сідайте до столу, — наказав я дядькові. — Нічого не трапилось, ми перекусюємо…
Так біля столу і застали нас німець і чолов’яга, що зайшли до хати.
— Тихоновичу, негайно бери свій теслярський інструмент і гайда з нами, — начальницьким тоном наказав чолов’яга і строго поглянув на мене. — А це хто?
— Племінник. З тюрми повернувся.
— Ага! Ну, й він піде з нами.
Німець нічого не сказав; роздуваючи ніздрі, бридливо оглянув нашу кімнатку, ковзнув поглядом по столу, на якому стояла наша нехитра селянська вечеря, витер хусткою піт з лоба і першим вийшов з хати. Явно не сподобалось йому в нас.
На вулиці вже зібралося чоловік десять станичників, здебільшого старі та інваліди. Всі з сокирами, рубанками, долотами. “Для чого знадобилися столяри, — ламав я голову. — Невже споруджувати шибеницю?” Та, як на нас, робота виявилася веселішою: німцям потрібні були домовини. Коли ми прийшли до колгоспних майстерень, нас зустрів якийсь товстий лейтенант у пенсне і, треба визнати, швидко й до ладу, прямо-таки як на конвейєрі, організував виробництво. Одні різали дошки потрібної довжини, інші стругали їх, треті збивали заготовки. Видно, цей німець на похоронних справах набив руку неабияк. Мені випало пиляти дошки, і я старався з усіх сил, аж сорочка намокла. Ніколи, мабуть, я ще не працював з таким задоволенням і все підраховував: скільки виходить домовин? Нарахував чотирнадцять. Малувато… Однак із підслуханих розмов зрозумів, що домовини призначалися тільки для загиблих офіцерів, солдатів же будуть ховати скопом.
Я згадав снайпера, котрого з годину тому бачив на дахові сусіднього будинку. Напевне, його влучна куля упокоїла не одного з тих, кому готувалися домовини. Просто-таки жаль огорнув мене, коли сказали: “Досить!” Я згоден би робити домовини для гітлерівців хоч тиждень.
Вернули ми додому з Іваном Тихоновичем потемки в досить гарному настрої. Дядько висловив думку, що непогано було б провідати бійця:
— Напевне, пити хоче… Я наче по господарству пройдусь, корові конюшини принесу. Як ти вважаєш?
— Підіть. Тільки довгих балачок із ним не заводьте. А вночі його перевдягти треба. Ще однієї бабусі у вас нема на прикметі?
— Молодиця є.. Бойова!
— Ось в клуню до неї і відвести б його. А там хай діє за власною ініціативою.
На станицю спустилася тепла ніч. Мотоцикли на вулицях торохтіли все рідше й рідше, майже не проходили і машини. Ми з Іваном Тихоновичем влаштувалися на його скрипучому дерев’яному ліжкові “валетом”. Не спалося. Я лежав і згадував прочитані книги з історії і статті про війну. Скільки нашому народові доводилося терпіти від нашестя чужинських військ! Були такі важкі часи, що, здавалося, навіть питання не стояло: бути чи не бути. Однак найважчим випробуванням стала громадянська війна. Мене завжди дивував цей період нашої історії. Хто тільки ”е намагався знищити молоду Радянську республіку? Усіх навіть перерахувати важко. І що ж, голодний, стомлений, погано озброєний народ вщент розгромив своїх ворогів, які мали першокласну зброю.
Тепер на гітлерівську армію працює промисловість усієї Європи. Там, на Заході, фашисти не знали поразок: європейські країни були переможені одна за одною. Народився міф про непереможність солдатів фюрера. Тільки наша армія зуміла кілька разів дати Гітлерові по зубах. І все ж коричневі полчища знову наступають. Де, на якому рубежі наші війська зможуть затримати їх і завдати смертельного удару? Чому зволікають союзники?.. Я уявив собі карту, відстань від Львова до Кавказу, яку гітлерівці зуміли пройти за рік, і серце моє защеміло. Невже ми не здолаємо їх? Врешті я тривожився не за свою долю. Я думав про матір, про сестер, про друзів, про весь наш народ, якого лютий ворог вже прирік на загибель. Нижча, неповноцінна раса…
Дядько закашлявся, сів на ліжку, зашелестів папером.
— Не куріть! Вночі ніякого вогню в хаті, — сказав я роздратовано. І додав, щоб пом’якшити різкість. — Для вас же краще — менше кашляти будете.
Читать дальше