Николай Далекий: Танки на мосту! Голка в сіні

Він не шелестів більше папером, але й не ліг, сидів, спустивши ноги на долівку, і кашляв. А коли трохи відпустило, торкнув мене рукою.

— Ти ось що… Поясни мені, синку, коли ж вони відкриють другий фронт? Скільки цьому Черчіллеві язиком молоти?

Іван Тихонович думав про те, що й я.

— Так виходить, Іване Тихоновичу. Поки що надії на другий фронт мало. Другий фронт для німців — наші партизани та ось такі, як оце ми з вами. Так що розраховувати можна лише на свої сили.

— Скоріше б почати… Ти коли на “гостей” своїх чекаєш?

— В будь-який час. Можливо, за тиждень, а може, й зараз постукає.

Я говорив навмання, та слова мої виявились пророчими. “Гість” з’явився тієї ж ночі. І який! Я очам своїм не повірив. Ми з Іваном Тихоновичем ще не поснули, як на подвір’ї почулися впевнені кроки і в шибку хтось вимогливо постукав. Так ходити і стукати цієї ночі міг тільки німець. Щоб не викликати підозри, треба було негайно відчиняти. І не Іванові Тихоновичу, а мені, молодому. Тут набирали ваги суто психологічні нюанси, які й пояснити важко. Я вискочив у сінці, відчинив двері і побачив високого гітлерівця. Хто він, солдат чи офіцер, я не міг визначити — в пітьмі погонів не видно.

— Тут є наші солдати? — запитав він суворо.

— Не розумію…

— Зольдат, наш зольдат? — перепитав він ламаною російською.

— У нас нема солдатів.

— Хто єсть в хаті?

— Мій дядько і я.

— Багато живеш цій хаті?

— Ні, я з тюрми.

— Я шукаль один єфрейтор іс Мюнхен, лівий нога на протез…

Наче електричний струм пронизав моє тіло. Єфрейтор з протезом — це ж мій пароль для зв’язку.

— Єфрейтор іс Мюнхен, лівий нога на протез… — нетерпляче повторив він.

Пароль! Жодного сумніву, що ця людина прийшла до мене. Я сказав по-німецьки:

— Ви, очевидно, щось сплутали. Єфрейтор родом із Гамбурга…

Він схопив мене за руку, увіпхнув до сіней і, причиняючи за собою двері, зашепотів на вухо:

— Здрастуй, Михайле. Я — Макс. Чужих у хаті нема?

— Нема.

— Як влаштувався?

— Надійно.

— Термінова справа. Де твоя рація?

— Нема.

— Що-о? — не повірив він. — Нема рації? Доннер веттер!

Не заспокоїли його і пояснення про те, що рацію мають підкинути пізніше.

— Ти мене приголомшив. Що ж тепер діяти?.. — І раптом запитав з надією: — А на мотоциклі вмієш їздити?

— Так.

— Я маю на увазі добре їздити?

— Непогано.

— Чекай на мене. Який у тебе розмір? — Я не второпав, про що йдеться, і він, розізлившись, кинув роздратовано: — Одежа, взуття?..

— П’ятдесятий, черевики — сорок перший…

— Чекай. Я скоро.

І щез.

Увійшов я до хати, заспокоїв Івана Тихоновича, дістав фінку і знову до сіней,

Макс з’явився хвилин за двадцять, захеканий від швидкої ходи. Витрусив щось із ранця просто мені під ноги.

— Переодягайся. Швидко.

Поки я одягав німецький військовий мундир, Макс пояснив, нащо здався цей маскарад. Він — штабний писар. Щойно довідався про те, що гітлерівське командування планує назавтра наступальну операцію, розраховуючи на міст через ріку Рівнинну. Є сподівання, що захоплять його непошкодженим і танки головного загону прорвуться, не затримуючись і на хвилину. Прорив цей має бути цілковитою несподіванкою для радянських військ. Моє завдання — пробитися на мотоциклі до наших і попередити про небезпеку. Міст неодмінно мусить бути висаджений у повітря.

Станиця Рівнинна за вісімнадцять кілометрів від Біловодської. Проїхати цю відстань, коли на шляху — гітлерівські патрулі, групи охорони… Та мене не це лякало. Бентежило інше: невже наші командири не знають, що міст треба знищити при відступі, і ждуть, поки я прибуду і подам їм цю ідею? Там вже, мабуть, давно приготовлено вибухівку і сапери-підривники чекають лише наказу. Я виклав Максові свої сумніви щодо доцільності поїздки, але він наполягав:

— Треба попередити, що міст задовго до підходу танків можуть захопити німці, перевдягнені в радянську форму. Так вже бувало. І не раз…

— Звідки ж вони там візьмуться? — запитав я і тут же зрозумів безглуздість запитання: адже знав про існування дивізії “Бранденбург-800”.

— Не знаю. Можливо, загін скинуть на парашутах, а можливо, вже й скинули. Май на увазі, вони вміють говорити по-російськи. Розумієш, що станеться, коли їм вдасться захопити міст? За три дні вони будуть у Грозному… Уявляєш?..

Так, я уявляю. Молодець Макс! Щоб відвернути катастрофу, варто йти на будь-який риск.

— Поїду. А як з мотоциклом?

— Дістанемо! — Макс посвітив ліхтариком, критично оглянув мене в новому вбранні, поправив пілотку, обсмикнув поли мундира. — Годиться! На автомат. Вмієш користуватись?