Николай Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні

— Капітане, чому не відкрили вогню? — суворо запитав майор.

— Чому ви не стріляли, йолопи? — вишкіривши зуби, крикнув Володька, вп’явшись очима в “капітана”.

— А для чого його дражнити? — відповів за капітана помкомвзводу. — Чи вам, товаришу майор, життя набридло? Збити все одно не збили б, а нам такого б всипали, що тільки мокре місце зосталося б.

— Стільки кулеметів… — не міг заспокоїтись Володька.

У мене запитань до “капітана Павлова” не було. Все пояснювалося просто: льотчикам наказано не бомбити грузовики, якщо солдати, котрі сидять в кузовах, не зіскакують на землю, не розбігаються при наближенні літаків, а залишаються на своїх місцях. Першого разу, коли літак ішов просто на грузовики, нерви “прикордонників” в останню мить не витримали, вони почали розбігатися. Гітлерівський льотчик зрозумів свою помилку, коли бомбу вже було скинуто…

Так, запитань у мене не було до “капітана Павлова”. Та коли він стурбовано зиркнув на годинника, я сказав, наче вважаючи за потрібне по-дружньому нагадати йому:

— Товаришу капітан, так можна й запізнитись.

І знову швидкий насторожений погляд, і знову в ошалілих очах німе запитання: “Хто ти?..”

За кілька хвилин мені вдалося кинути ще одну зернину сумніву в душу “капітанові”, коли високо в небі майже над нами раптом спалахнув швидкоплинний повітряний бій. Два гостроносих “міги” кинулися на дев’ятку “юнкерсів” й одразу ж запалили один із них. Зульфія побачила чорний шлейф диму, що тягся за бомбардувальником, і заплескала в долоні, загукала радісно: “Збили! Збили!”

— Чорт… — досадливо промурмотів я, зрештою досить голосно, щоб “капітан Павлов” міг почути.

“Месершміти” (вони прикривали бомбардувальники) миттю накинулися на наших винищувачів. Один “міг”, викинувши маленький білий зонтик, каменем пішов до землі, інший вивернувся хитромудрим розчерком, шугонув у піднебесся. “Месершміти” хижо ширяли навколо льотчика, що спускався на парашуті, басаманили його батогами трасуючих куль. Я спостерігав цю картину, намагаючись надати своєму обличчю виразу прихованої злостивості, бо знав, що “капітан” скоса пильнує за мною. Здається, виходило. Я не без зловтіхи думав про те, який гармидер зчинився в голові “суперника”. Сум’яття, що його переживав “капітан Павлов”, побільшувало мої шанси на перемогу, хай ненабагато, але побільшувало. Я все ще не втрачав нації, що станеться якась вигідна для мене ситуація — машини затримають на КП або їх зупинить якийсь рішучий командир. Тоді я вигукну: “Німці! Це перевдягнені німці, перевірте документи!” Хай “капітан Павлов” стріляє в мене, але я кричатиму до останнього, приверну увагу, і “супермен” буде змушений ще до прибуття на міст ув’язатись у бій. Але такого зручного випадку не траплялось. Нам назустріч мчали машини, йшли, розсипавшись обабіч шляху, бійці. Прикордонників не затримували, вони не викликали підозри. “Капітан Павлов” знав, у яку форму вирядитися самому і вдягнути своїх людей.

1 ось попереду міст…

Я його бачив позавчора, коли мене везли полуторкою у Біловодську. Звісно, я тоді не дуже придивлявся до нього, але в пам’яті зосталося, що він не такий вже великий. Однак відтоді, як Макс розповів про план гітлерівського командування, я стільки передумав про цей міст, так прагнув дістатися до нього, що він став мостом моїх надій, страхів, відчаю, став долею моєю і багатьох дорогих мені людей, він поступово виріс в уяві до велетенських розмірів — цей дерев’яний, завдовжки щонайбільше шістдесят-сімдесят метрів міст…

Машина виїхала на нього, і товсті колоди загули під колесами. Я сидів спиною до кабіни і не озирався, але здогадувався, що попереду, затримуючи нас, котяться вози. Вони сунули й за нами — клунки, валізки, заплакані діти з переляканими очима, поряд із возами жінки.

“Капітан Павлов” крутив головою, пильно роздивляючись навколо. Позирав і на мене, однак я з удаваною байдужістю дивився назад, намагаючись не виявляти ні своєї цікавості до мосту, ні тривоги, наче був певний: “супермен” зробить усе, що треба, і мені тут турбуватися не слід. Володька сидів поряд і, схиливши голову на моє плече, куняв. Зульфія замріяно дивилася на воду. Майор розплющив очі і, ніби перевіряючи свою пам’ять, вимовив: “Ріка Рівнинна… Так, це Рівнинна”. Троє людей на машині — троє моїх друзів, але жоден із них не зможе допомогти мені. Це було, либонь, найжахливіше.

Як тільки виїхали на горбок за мостом, “капітан” наказав звернути ліворуч, і машини, від’їхавши від шосе метрів сто, зупинилися. “Прикордонники” швиденько позіскакували на землю і розбилися на дві групи. Кожний третій з них тримав у руках ручного кулемета Дегтярьова з диском. Запасних дисків було чимало, по два — три у речовому мішку. Виходить, вони приготувалися до тривалого, впертого бою. Невже “капітан” вирішив раптово напасти на саперів і з бою захопити міст? Ні, на це він не піде. Певно, вигадав щось хитріше…