Николай Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні

“Капітан Павлов” знає про мене багато. Його, мабуть, повідомили про викрадення мотоцикла і більш ніж дивну поведінку зв’язкового, що зник разом із танкістом, йому відомо, де я перебував за кілька годин до того, як гітлерівські війська зайняли Біловодську. Він легко може знайти (Зульфія, Зульфія!) хату Івана Тихоновича… Що ж іще? Те, що я змінив мундир на гімнастерку. Все? Ні, йому відомо також, що я чудово володію німецькою мовою, це було однією з причин, що примусили його пристрелити пораненого. Тепер усе, підсумок підбито, підводимо риску.

Хвилиночку! “Капітан Павлов” не сумнівається, що я радянський розвідник і везу своїм якісь важливі відомості про ворога. Бог з ним, хай не сумнівається. Та чи може він припустити, що ці важливі відомості стосуються того завдання, яке йому доручено? Виключено! Так, він знає, що я добираюсь до мосту, і це його трохи бентежить, але він і гадки не має, що план операції, намічений за умов найсуворішої військової таємниці, ще вночі став здобутком радянської розвідки. Адже і Макс нічого точно не знав, він зробив лише логічний висновок: якщо план наступальних дій на завтрашній день розробляється з урахуванням того, що танки мусять пройти по непошкодженому мосту на повному ходу, то хтось має захопити цей міст ще до появи танків і перешкодити радянським саперам зірвати його…

“Капітанові Павлову” було відомо про мене багато, дуже багато, але не головне — те, що я знав про нього. Чи вигідно мені це? Побачимо. Машина рушила. Мені хотілося глянути на того, з ким випало, образно кажучи, схрестити шпаги, але я не міг примусити себе зробити це. Здавалося, тільки стрінемося поглядами, він вгадає мої думки. Можливо, його кляті рисячі очі мали гіпнотизуючу силу, яка скувала мене. Все ж я примусив себе глянути на нього, витримав зустрічний погляд і навіть усміхнувся сумовито. Сам не знаю, як це вийшло, але незрозуміла, загадкова усмішка збила “капітана” з пантелику, очі його розширились, якісь ясні шторки відхилились в них, наче він запитав мене злякано: “Ти чого? Хто ти?” — “Хто, хто… — відповів я йому теж самими очима. — Посуши свої арійські мізки!”

Перевів погляд на принишклу, зажурену Зульфію; надзвичайна врода дівчини знову вразила мене, виповнила серце радісним теплом і смутком. Не зможе вона допомогти мені. А я? Чи зможу врятувати її, пораненого майора, Володьку?.. Мимоволі повів поглядом по рядах “прикордонників” — здоровенні, м’язисті, справжні вовкодави, тільки без нашийників.

“Капітан Павлов” вирішив розрядити похоронну атмосферу.

— Зульфія, — аж надто бадьоро почав він, — не сумуй і брів не зводь у печаль. — (“Знає, сучий син, Єсеніна”, — в думці відзначив я). — Лиху кулю не повернеш, товариша не воскресиш. Ти краще поспівчувай мені. Мабуть, мене розжалують і, замість дати орден, у штрафбат запроторять. Е-е, та все одно, де воювати, тільки б фашистів здолати.

“Помкомвзводу” чомусь придуркувато засміявся.

На моїх очах діялося щось неймовірне: молодий гітлерівський офіцер серед білого дня їхав по нашій землі, в тилу у наших військ, віз своїх вовкодавів, більшість яких не знала жодного російського слова, так ось цей офіцер лицедіяв, як міг, навіть весело кокетував з радянською дівчиною, знаючи, що готує їй загибель. Я шукав слово, яке б точно визначило суть “капітана Павлова”, і не знаходив. Навіть такі слова, як авантюрист, звірюка, садист, недолюдок, страховисько, здавалися мені не досить виразними для нього.

Так проїхали ми чималу відстань. Ранок був ясний, сонячний, та мені все бачилось, як у тумані. Зупинялися ще два чи три рази. Мені неважко було здогадатись: “капітанові Павлову” наказано прибути на міст за 15–20 хвилин до появи гітлерівських танків, а вони затримувались, видно, не могли з ходу прорвати нашу оборону.

Згодом мені також стало зрозуміло, чому літак кинув бомбу на машину “прикордонників”. Гітлерівська авіація шаленіла позаду нас і десь попереду, за річкою, завдаючи ударів по наших військах, що підходили. Нас літаки обминали, але якась ланка бомбардувальників підлетіла близько, і один з них почав знижуватись.

— Ані з місця! — загорланив “капітан Павлов”. — Сидіти на машинах! Кулемети до бою!

Це була жахлива мить. Обидві машини зупинились. Зульфія затулила обличчя руками, низько нагнулася, Володька, що був намірився стрибати, застиг.

— Вогонь, капітане! Вогонь!! — закричав він не своїм голосом.

Але вовкодави не стріляли, хоч дула їхніх кулеметів були націлені на літак. Вони сиділи, втягнувши від страху голови в плечі, обличчя їхні болісно кривилися. “Капітан Павлов” блідий, з напівроззявленим ротом дивився на літак, що наближався, і мовби свідомо підставляв свої груди під кулі. Бомбардувальник, здавалося, злякався його хоробрості, задер догори крило з чорним хрестом і відвалив убік.