Ілля Ільф - Дванадцять стільців

У натовпі співали, кричали і лузали насіння, дожидаючи пуску трамвая.

На трибуну зійшла президія губвиконкому. Принц Датський, заїкаючись, перекидався фразами з колегою по перу. Дожидали приїзду московських кінохронікерів.

— Товариші! — сказав Гаврилін. — Урочистий мітинг з нагоди відкриття старгородського трамвая дозвольте вважати відкритим.

Мідні труби зарухалися, зітхнули і тричі підряд зіграли «Інтернаціонал».

— Слово для доповіді надається товаришеві Гавриліну! — крикнув Гаврилін.

Принц Датський-Маховик і московський гість, не змовляючись, записали до своїх записників:

«Урочистий мітинг одкрився доповіддю голови Старкомгоcпу т. Гавриліна. Натовп завмер».

Обидва кореспонденти були цілком протилежні люди. Московський гість був нежонатий і юний. Принцу Маховику, обтяженому великою родиною, давно переступило за четвертий десяток. Один завжди жив у Москві, другий ніколи в Москві не був. Москвич любив пиво, Маховик-Датський, крім горілки, нічого в рот не брав. Але ця протилежність характерів, віку, звичок і виховання не заважала обом журналістам виливати враження в однакові заяложена, старезні, пилом притрушені фрази. Олівці їхні зачиркали, і в записниках з'явився новий запис: «У день свята вулиці Старгорода стали начебто ширші…»

Гаврилін почав свою промову добре і просто:

— Трамвай побудувати, — сказав він, — це не ішака купити.

Поміж натовпу раптом почувся гучний сміх Остапа Бендера. Він оцінив цю фразу. Підбадьорений щасливим початком, Гаврилін, сам не розуміючи чому, несподівано заговорив про міжнародне становище. Він кілька разів пробував пустити свою доповідь на трамвайні рейки, але з жахом помічав, що не може цього зробити. Слова самі собою, проти волі промовця, виходили якісь міжнародні. Після Чемберлена, якому Гаврилін приділив півгодини, на міжнародну арену вийшов американський сенатор Бора. Натовп обм'як. Кореспонденти разом записали: «Образними словами промовець змалював міжнародне становище нашого Союзу…» Захоплений промовою, Гаврилін сказав кілька недобрих слів на адресу румунських бояр і перейшов на Муссоліні. І тільки наприкінці промови він поборов свою другу міжнародну натуру і заговорив гарними діловими словами:

— І я так думаю, товариші, що цей трамвай, який зараз вийде з депо, дякуючи кому він випущений? Звичайно, товариші, дякуючи от вам, дякуючи всім робітникам, які дійсне попрацювали не за страх, а, товариші, за совість. А ще, товариші, дякуючи чесному радянському спеціалістові, головному інженерові Треухову. Йому теж спасибі!..

Почали шукати Треухова, але не знайшли. Представник Маслоцентру, якого давно вже пекло, протиснувся до поручнів трибуни, махнув рукою і голосно заговорив про міжнародне становище. По закінченні його промови обидва кореспонденти, прислухаючись до ріденьких оплесків, швидко записали: «Гучні оплески, що переходять в овацію…» Потім подумали над тим, що «переходять в овацію» буде, мабуть, уже занадто. Москвич зважився й овацію викреслив. Маховик зітхнув і залишив.

Сонце швидко котилося по похилій площині. З трибуни лунали привітання. Оркестр щохвилини грав туш. Ясно засинів вечір, а мітинг продовжувався. І промовці, і слухачі давно вже відчували, що сталося щось негаразд, що мітинг затягся, що треба якомога скоріше перейти до пуску трамвая. Але всі так звикли говорити, що не могли зупинитися.

Нарешті найшли Треухова. Він був забруднений і, перш ніж піти на трибуну, довго мив у конторі обличчя і руки.

— Слово надається головному інженерові, товаришу Треухову! — радісно проголосив Гаврилін. — Ну, починай, а то я зовсім не те говорив, — додав він пошепки.

Треухов хотів сказати багато дечого. І про суботники, і про важку роботу, про все, що зроблено і що можна ще зробити. А зробити можна багато: можна звільнити місто від заразного привозного ринку, побудувати криті скляні корпуси, можна побудувати постійний міст замість тимчасового, який щороку зносить повідь, можна, нарешті, здійснити проект побудови величезної м'ясохолодобойні.

Треухов одкрив рота і, запинаючись, заговорив:

— Товариші! Міжнародне становище нашої держави…

І далі замимрив такі прописні істини, що натовп, слухаючи вже шосту міжнародну промову, похолов. Тільки скінчивши, Треухов зрозумів, що і він ні слова не сказав про трамвай. «От прикро, — подумав він, — абсолютно ми не вміємо говорити, абсолютно».

І йому пригадалась промова французького комуніста, яку він чув на зборах у Москві. Француз говорив про буржуазну пресу. «Ці акробати пера, — вигукував він, — ці віртуози фарсу, ці шакали ротаційних машин…» Першу частину промови француз виголосив в тоні ля, другу частину — в тоні до і останню, патетичну, — в тоні мі. Жести його були помірні і красиві