Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Невдовзі показався загін індіанців. Їх було всього десятеро, і Талькав одразу заспокоївся. Індіяни наблизились. Тепер їх можна було добре розгледіти. Це були корінні мешканці пампи, представники тих племен, що їх винищував 1833 року генерал Росас. Чималі на зріст, високочолі, з смаглявою, оливкового відтінку шкірою, вони являли прекрасні взірці індіанської раси.

Одягнені вони були в шкури гуанако або нутрій і мали при собі зброю: списи завдовжки мало не в двадцять футів, ножі, пращі, бола й ласо. З того, як вправно вони керували кіньми, було видно, що вони мастаки їздити верхи.

Зупинившись кроків за сто, тубільці, здавалось, радилися поміж себе, кричали й вимахували руками. Гленарван верхи попрямував до них. Та щойпо він рушив, як увесь загін, зробивши крутий поворот, блискавично щез, немов здимів. Знесилені коні мандрівників, звичайно, не могли б їх наздогнати.

— Боягузи! — вигукнув Паганель.

— Чесні люди так хутко не тікають, — зауважив Мак-Наббс.

— Що це за індіанці? — спитав Паганель Талькава.

— Гаучо, — відповів патагонець.

— Гаучо! — вигукнув Паганель. — Гаучо! Виходить, боятися не було чого.

— Чому це? — спитав майор.

— Бо гаучо — мирні, незавадні пастухи.

— І ви ймете цьому віри, Паганелю?

— Безперечно. Вони узяли нас за грабіжників і тому повтікали.

— Я схильний скорше думати — вони не насмілились на нас напасти, — мовив Гленарван, прикро вражений тим, що не вдалося розпитатися в цих тубільців, хто б вони не були.

— Я теж так гадаю, — сказав майор, — бо, коли не помиляюся, ці гаучо зовсім не мирні пастухи, а відчайдушні, небезпечні розбишаки.

— Та ніколи в світі! — вигукнув Паганель.

І він почав так запально сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що звичайно стриманий майор не витерпів і сказав:

— Я вважаю, ви не маєте рації, Паганелю.

— Не маю рації? — перепитав учений.

— Так. Адже навіть Талькав узяв цих тубільців за бандитів, а Талькав добре знає, що до чого.

— Ну, то виходить, цього разу Талькав помилився, — трохи гостро заперечив Паганель. — Гаучо ніщо інше, як хлібороби, пастухи, і я сам писав про це в досить відомій брошурі.

— Ну, то виходить, ви тоді помилились, пане Паганелю.

— Я помилився, пане Мак-Наббсе?

— З неуважності, коли волієте, і вам доведеться виправити ці помилки в наступному виданні.

Паганель, вельми ображений тим, що його географічні знання заперечуються і, більш того, з них жартують, вкрай роздратувався.

— Знайте, шановний добродію, мої книги не потребують подібних виправлень! — вигукнув він.

— Навпаки, потребують, принаймні в цьому випадку, — відповів майор, що також затявся.

— Ви, добродію, щось надто прискіпливі! — допік майора географ.

— А ви надто в’їдливі, — відрубав майор.

Суперечка набирала небезпечного повороту, хоч дрібний привід, звичайно, не вартий був такого завзяття. Гленарван визнав за потрібне втрутитися.

— Безперечно, один із вас — прискіпливий, а другий — уїдливий, і тому ви обидвоє дуже мене дивуєте.

Патагонець, не розуміючи, про що точиться суперечка, легко здогадався — двоє друзів зайшли у сварку. Він посміхнувся й мовив лагідно:

— Це північний вітер.

— Північний вітер! — вигукнув Паганель. — До чого тут півничний вітер?

— Саме так, — відповів Гленарван, — північний вітер спричинився до вашого кепського настрою. Я чув, що на півдні Америки він сильно подразнює нервову систему.

— Присягаюся святим Патриком, Едварде, ви маєте рацію! — вигукнув майор і зайшовся реготом.

Але Паганель, не на жарт розгніваний, не хотів поступитися й напав на Гленарвана, втручання котрого видалось йому надто легковажним.

— То ви гадаєте, в мене збуджені нерви?

— Авжеж, і винен у цьому північний вітер. Він наштовхує тут людей навіть на злочини, так само як північний вітер в околицях Рима!

— На злочини! — обурився Паганель. — То в мене вигляд людини, яка збирається вчинити злочин?

— Та я зовсім цього не кажу.

— Скажіть краще одразу, що я хочу вас порішити!

— О! Цього я й побоююсь! — відповів Гленарван, не в силі далі стримувати сміху. — На щастя, північний вітер триває тільки один день!

Усі зареготалися. Паганель стиснув коня острогами й подався наперед, аби розвіяти на самоті свій кепський настрій. За чверть години він уже нічого не пам’ятав. Так сталося — лагідна вдача вченого зрадила йому на деякий час. Але причини цього були чисто зовнішні.

Надвечір Талькав, котрий трохи випередив усіх, подав знак, що вони наближаються до жаданого озера. За чверть години загін уже спускався з високого крутого берега озера Салінас. Але тут мандрівників спіткало тяжке розчарування. Озеро висохло.