Жюль Верн - Діти капітана Гранта

— Я й зараз бачу його перед собою, — говорив далі хлопець, наче сам до себе. — Добрий любий тато! Коли я був іще зовсім маленький, він заколисував мене на колінах і завжди наспівував старовинну шотландську пісеньку про наші рідні озера. Цей наспів часом навертається мені на пам’ять. І Мері теж. О, сер, як ми його любили! Знаєте, мені здається, тільки малі діти можуть так любити батька!

— Але, доходячи літ, вони навчаються його поважати, мій хлопчику, — відповів Гленарван, розчулений цими словами, що вихопились з глибини юного серця.

Під час цієї розмови їхні коні уповільнили ходу й тепер йшли ступою.

— Ми знайдемо його, правда? — сказав Роберт по кількох хвилинах мовчанки.

— Звичайно, знайдемо. Талькав навів нас на його слід, а я йому вірю.

— Талькав — славний індіанець.

— Безперечно.

— Знаєте що, сер?

— Скажи, любий мій.

— Я хочу сказати, що навколо вас усі — такі хороші люди! Леді Гелена — я дуже її люблю! — майор, завжди такий спокійний, капітан Манглс, пан Паганель і матроси з “Дункана”, такі сміливі й такі віддані!

— Так, я знаю це, мій хлопчику.

— А ви знасте, що ви — найкращий за всіх?

— Ні, якраз цього я й не знаю!

— Ну, то знайте це, сер! — і Роберт, схопивши Гленарванову руку, палко її поцілував.

Гленарван похитав головою з ласкавим докором, і на цьому їхня розмова урвалася, бо Талькав, який далеко їх випередив, подав знак не відставати. Не можна було гаяти часу і забувати про тих, хто залишився позаду.

Вершники погнали швидким клусом, але невдовзі стало очевидно, що коні, за винятком Тауки, неспроможні так бігти довго. Опівдні довелось дати їм годину перепочинку. Вони зовсім пристали й навіть не схотіли підживитися “аль-фафарою” — місцевим гатунком люцерни, яка геть висохла й перегоріла під пекучим сонячним промінням.

Гленарвана огорнув неспокій: ознаки посухи не зникали, а відсутність води могла призвести до непоправного лиха. Талькав нічого не казав, мабуть, гадаючи, що в нього, коли Гуаміні справді пересохла, ще буде час розпачувати; а втім, чи знає взагалі індіянське серце, що таке розпука?

Отже, він знову попрямував уперед, і хоч-не-хоч, спонукані батогом і острогами, коні вирушили вслід за ним, але ступою — на більше вони вже не були здатні.

Талькав, звісно, міг би випередити супутників, бо Таука за кілька годин домчала б його до річки. Це, безперечно, спадало йому на думку; але безперечно також, що він не хотів покидати їх самих серед пустелі. Тому він присилував Тауку стишити ходу.

Таука скорилась не одразу — вона опиралась, голосно іржала, спинилася; щоб її приборкати, знадобилась не стільки сила її господаря, як умовляння. Талькав справді розмовляв зі своєю Таукою, і якщо вона не відповідала йому, то принаймні його розуміла. Талькавові слова, напевно, були дуже вагомі, бо, “посперечавшись” деякий час, Таука врешті поступилася й пішла повільною ходою, хоч досі гризла вудила.

Та якщо Таука зрозуміла Талькава, то й Талькав розумів її. Тямка істота якимсь вещим інстинктом відчула в повітрі вологість; вона поривчасто, жадібно втягувала повітря, облизувалась і кляскала язиком, немов вмочувала його У живодайну вологу. Патагонцеві стало ясно: вода недалеко. Він підбадьорив супутників, пояснивши їм, чому Таука нетерпеливиться; та незабаром і їхні коні відчули вологість повітря. Вони напружили останні сили й побігли скоком за Таукою.

Близько третьої години попереду в видолинку забіліла срібляста смужка, що мінилась на сонці.

— Вода! — вигукнув Гленарван.

— Вода, вода! — закричав і собі Роберт.

Уже не потрібно було підганяти коні; сердешні тварини, відчувши приплив сил, помчали щодуху вперед. За кілька хвилин вони добігли до Гуаміні і разом з вершниками кинулись в благодатні струмені. Їхні господарі змушені були мимоволі скупатися, за чим, однак, їм і на думку не спало жалкувати.

— Як хороше! — вигукнув Роберт, з насолодою тягнучи воду просто серед річки.

— Стримуй себе, не пий багато, — застерігав його Гленарван, хоч сам аж ніяк не подавав прикладу поміркованості.

Деякий час було лиш чутно, як люди й коні квапливо ковтали воду. Що ж до Талькава, то він пив спокійно, повагом, маленькими ковтками, “довгими, мов ласо”, як кажуть патагонці. Він ніяк не міг задовольнити спрагу, і його супутники почали вже побоюватися, щоб він не випив усієї річки.

— Отже, — мовив Гленарван, — сподівання наших друзів не марні; хай тільки вони добудуться до Гуаміні, — знайдуть тут досхочу свіжої чистої води, звичайно, якщо Талькав не вип’є її до останку!