Жюль Верн - Діти капітана Гранта

— Сімдесят п’ять миль? — перепитав недовірливо майор.

— Атож; додам лише, що такі степові пожежі ширяться на чималі простори й досятають частенько великої сили.

— А хто ж підпалює прерії? — спитав Роберт.

— Інколи блискавка, якщо трава дуже висхла від спеки; а часом самі індіяни.

— Навіщо?

— Вони кажуть — не знаю, чи це має підставу, — ніби після пожежі в пампі злаки ростуть краще. Можливо, це засіб поліпшити ґрунт добривом у вигляді попелу. А я гадаю, що призначення цих пожарищ — знищити мільярди кліщів, котрі дошкуляють худобі.

— Але такий енергійний спосіб може коштувати життя деяким тваринам, що блукають у степу, — зауважив майор.

— Буває, яка худоба й згорить: але що це може важити, коли їх така сила!

— Я про них не піклуюсь, то справа індіянів, — мовив майор, — я турбуюсь за тих, хто подорожує пампою. Адже ж трапляється, що полум’я наздожене їх і захопить?

— Аякже! — вигукнув видимо потішений цим припущенням Паганель. — Часом це буває, і я не від того, щоб помилуватись таким видовищем.

— Оце достоту наш учений, — мовив Гленарван, — заради науки він ладен сам згоріти живцем.

— Таж ні, дорогий Гленарване, але ми всі читали Купера, і його Нетті Бампо навчив нас, як врятуватися, коли насувається полум’я. Треба лише вирвати навколо себе траву по радіусу в кілька туазів. Це дуже просто. Тому я не боюся пожежі, навпаки, я палко її закликаю!

Але Паганелевим бажанням не судилось справдитися, і якщо він і підсмажувався, то лише під нестерпно пекучим сонячним промінням. Коні задихувались у цій тропічній спекоті. Про затінок можна було тільки мріяти. Лише зрідка на землю лягала легка тінь від якоїсь хмаринки, що запинала собою палаюче кружало сонця, і тоді верхівці, підганяючи коней, намагались якнайдовше триматись у цьому холодку. Але західний вітер гнав хмарку, а з нею і тінь, коні невдовзі залишались позаду, й сонце знову поливало вогняними потоками розпечену землю.

Коли Вільсон казав, що їм вистачить запасів води, він не врахував тої непогамовної спраги, що пожирала протягом цього дня його супутників, а запевняючи, що дорогою конче трапиться якась річка, він надто поквапився. Бракувало не тільки річок, які на пласкій поверхні пампи не знаходили собі зручного ложа, але й водоймищ, викопаних індіянами, — вони пересохли.

Паганель стривожився і спитав у Талькава, де він гадає знайти воду.

— В озері Єалінас, — відповів індіянин.

— А коли ми туди прибудемо?

— Завтра ввечері.

Тубільці, подорожуючи пампою, звичайно копають нашвидку колодязі й знаходять воду на глибині кількох туазів. Але наші мандрівники не могли собі цим зарадити, бо не мали потрібного струменту. Воду довелось пити ощадно, і хоч ніхто не страждав од нестерпної спраги, проте й не міг вдовольнити її до останку.

Ввечері, після перегону в тридцять миль, зробили зупинку. Вкрай потомлені мандрівники сподівались добре відпочити й виспатись, але ніч випала неспокійна — цілі хмари москітів і комарів зіпсували їм спочинок. Їхня поява провіщала зміну вітру, й справді, він узяв інший напрямок і тепер дув із півночі. А ці настирні комахи зникають звичайно лише з південним або південно-західним вітром.

Якщо майор зберігав незворушний спокій серед цих дрібних буденних прикрощів, то Паганель, навпаки, обурювався проти такого глузування долі. Він кляв на всі заставки москітів та комарів і ревно жалкував за підкисленою водою, яка втишує пекучий біль від незліченних укусів. Хоч майор і намагався розрадити його, доводячи, що їм пощастило, бо вони бороняться лише від двох видів комах з трьохсот тисяч, відомих природникам, однак Паганель устав не в гуморі. Проте коли загін на світанку вирушав у дальшу путь, він анітрохи не змусив на себе чекати, бо ж цього дня вони мали прибути до озера Салінас. Знебулі коні ледве не вмирали зі спраги, і хоч вершники відмовлялися заради них од води, їхня пайка була надто мізерна. Посуха раз у раз ставала дошкульніша, а спека — нестерпніша; здавалось, північний вітер, цей самум пампи, що здіймав хмари куряви, ще посилював її.

Цього дня одноманітність подорожі була дещо порушена. Мюльреді, який їхав попереду, раптом повернувся до загону й повідомив, що наближається декілька індіанців. До їхньої появи поставились по-різному. Гленарван зрадів, сподіваючись дізнатися від тубільців про долю полонених з “Британії”. Талькав, навпаки, зовсім не був потішений перспективою зустріти на своєму шляху індіанців-кочовиків; він узяв їх за грабіжників і вважав за найкраще уникнути цієї зустрічі. За його вказівками, мандрівники збилися щільною купкою і кожний узяв у руки зброю. Треба було приготуватись до всяких несподіванок.