Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Дорога ставала дедалі важча: піскуваті рівнини поросли, немов наїжачились, колючою травою “спініфекс”, що її в Австралії звуть “їжатка”. Вона роздирала одіж на клоччя, а ноги — в кров. Однак відважні жінки не скаржились; вони мужньо. йшли вперед, подаючи іншим приклад, під| бадьорюючи то одного, то другого поглядом чи словом. і

Увечері зупинились під горою Булла-Булла, на березі невеликої річки Юнгалла. Вечеря була б дуже вбога, якоя Мак-Наббс не підстрелив, врешті, земляного щура, який зажив тут доброї слави за свої поживні якості. Олбінет засмажив тварину і всі шкодували тільки за тим, що вона завбільшки не така, як баран.

23 січня мандрівники, потомлені, але сповнені енергії, внову пустилися в дорогу. Обминувши підніжжя гори, вони попрямували довжелезними луками, вкритими шпичкуватою травою, котра скидалася на китовий вус. Колючки щільно переплелися між собою, створивши живий заслон гострих багнетів; дорогу крізь них прокладали сокирою або вогнем.

Цього ранку про снідання й мови не мовилось. Ніщо, вдавалось, не могло бути безживніше, ніж ця неродюча земля, всіяна кварцовими уламками. Люди знемагали не тільки з голоду, але й зі спраги. Їхні тортури були ще дошкульніші через безжальну спеку. За годину ледве робили півмилі. Якби ця нестача води й харчів тривала до вечора, вони попадали б на дорозі й вже не звелися б.

Та коли людині всього бракує, коли вона опиниться у важкій скруті й відчуває, що вже дійшла краю, — її рятує і щасливий випадок.

Мандрівників напоїли коралюваті кущі цефалоту, які зустрілись їм дорогою, — на його вітах гойдались квітки-келихи, повні живодайної вологи. Вдовольнивши спрагу, вони відчули: до них повертається життя. А за харч їм послужила рослина, що нею живляться тубільці, коли вони не можуть добути ні дичини, ні комах, ні вужів. Паганель знайшов її в якомусь висхлому річищі; про чудові властивості цієї рослини він знав од колег з Географічного товариства.

Це безквіткова рослина нарду, та сама, що підтримувала життя Берка й Кінга в пустелях Центральної Австралії. Під її листям, схожим на листя конюшини, ростуть сухі спори, завбільшки як сочевиця. Ці спори розмололи між двома каменями й дістали своєрідне борошно. З нього випекли простацьку хлібину й так-сяк затамували голод. В цьому місці нарду росло дуже рясно, й Олбінет настачив його на кілька днів.

Наступного дня, 24 січня, Мюльреді спромігся частину дороги пройти пішки. Рана його вже загоїлась. До Делегіта лишалось не більше десяти миль, і надвечір вони стали табором під сто сорок дев’ятим градусом довготи на самісінькій межі провінції Новий Південний Уельс. Дрібна пронизувата мжичка безперестанку сіялась кілька годин, мов із сита, сховатись було ніде, та врятував становище Джон Манглс, який випадком натрапив на піврозвалену хижку з гілля й соломи, покинуту дроворубами. Мандрівники мусили задовольнитися цією жалюгідною халупою. Вільсон хотів розкласти багаття, щоб спекти хліба, й назбирав чимало хмизу, який валявся навколо. Але розпалити вогонь він так і не спромігся, бо в дереві було забагато галунових речовин. Це було вогнетривке дерево, про нього згадував Паганель у своєму переліку різних австралійських див. Отож довелося перебутися без вогню, без хліба й переспати в мокрій одежі. А птахи-пересмішники, заховавшись у верховітті, здавалось, глузували з цих невдах подорожніх.

Однак стражданням Гленарванового загону надходив уже край. Жінки робили героїчні зусилля, але щогодини; вони підупадали на силі і вже не йшли, а ледве пленталися.

Назавтра вирушили в дорогу вдосвіта. Об одинадцятій годині показався Делегіт, невелике місто графства Велслей, розташоване за п’ятдесят миль од Туфолдської затоки. В місті швидко знайшли коней і повіз. Відчуваючи близькість океанського узбережжя, Гленарван піднісся душею. Може, “Дункан” справді трохи затримався і вони його випередять! За якусь добу вони дістануться до Туфолдської затоки.

Опівдні, добре попоївши, мандрівники покинули Делегіт у просторій поштовій кареті, яку чвалом помчали п’ятеро дебелих коней. Справна дорога не чинила ніяких перешкод, погонич і форейтори, заохочені обіцянкою щедрої винагороди, гнали щодуху й не гаяли часу, перепрягаючи коней через кожних десять миль. Здавалось, вони запалилися Гленарвановим завзяттям.