Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Покинувши табір, Мюльреді поїхав вказаною йому Паганелем стежкою. Він поспішав, наскільки це дозволяла нічна темрява. За його розрахунком, він проїхав близько двох миль, коли раптом кілька чоловік — мабуть, щось із п’ять, — кинулись коневі навперейми. Кінь зіп’явся вгору. Мюльреді вихопив револьвера й пальнув кілька разів. Йому видалось, наче двоє впали. На мить спалах пострілів прорізав густий морок, і він упізнав Бена Джойса. Але більше Мюльреді нічого не бачив. Він не встиг висадити всі кулі з свого револьвера: дужим ударом у правий бік його вибито з сідла, і він звалився. Проте тями Мюльреді не втратив. Вбивці узяли його за мертвого й заходилися обшукувати. Потім хтось сказав: “Я знайшов листа”. — “Дай його сюди, — відгукнувся Бен Джойс, — тепер “Дункан” наш!”

Тут Гленарван мимоволі скрикнув. Мак-Наббс вів далі:

“Тепер негайно піймайте коня, — наказав Бен Джойс. — За два дні я вже буду на борту “Дункана”, а за шість в Туфолдській затоці. Там ми зустрінемось. Гленарванів загін до того часу ще не вигарбається з болота Снові. Переходьте на той бік річки Кемпльпірським мостом, добирайтесь до узбережжя й чекайте там на мене. Я доберу способу привести вас на борт яхти. А коли ми пошпурляемо в море всю команду, то з таким судном, як “Дункан”, станемо господарями в Індійському океані”. — “Хай живе Бен Джойс!” — закричали каторжники. Привели коня Мюльреді, і Бен Джойс погнав чвалом дорогою на Люкноу, а його зграя попрямувала до річки. Мюльреді, хоч і тяжко поранений, зібрав останні сили й дотягся до того місця, де ми знайшли його напівживого.

— Ось вам пригоди Мюльреді, — сказав Мак-Наббс наостанку. — Ви тепер розумієте, чому наш відважний матрос так жадав все це мені розповісти.

Гленарван і його друзі слухали майора з невимовним жахом.

— Пірати! Пірати! — вигукнув Гленарван. — Вони знищать мою команду! Мій “Дункан” опиниться в руках цих бандитів!

— Саме так і станеться! — обізвався майор. — Бен Джойс захопить судно зненацька й тоді…

— То ми повинні добратися до узбережжя раніше, ніж ці негідники! — мовив Паганель.

— Але як перейти Снові? — спитав Вільсон.

— Тим способом, що й бандити, — відповів Гленарван. — Вони перебрались Кемпльпірським мостом, там перейдемо й ми.

— А що робити з Мюльреді? — спитала Гелена.

— Ми його понесемо! Будемо чергуватися! Не можу ж я покинути напризволяще мою безборонну команду, аби її перебила зграя Бена Джойса!

Спроба перейти Снові Кемпльпірським мостом була цілком здійснима, але означала піти на одчай душі. Каторжники могли зробити біля мосту засідку. Їх змагалося б принаймні тридцятеро проти сімох! Але випадають у житті такі хвилини, коли будь-що треба йти вперед.

— Сер, — звернувся до Гленарвана Джон Манглс, — перга ніж наважуватись на цю останню нашу спробу порятунку й переходити отой міст, слід пильно його обстежити. Я беру це на себе.

— І я піду з вами, Джоне, — сказав Паганель.

Всі пристали на цей план. Джон Манглс і Паганель стали спішно лагодитися в путь. Вони мали спуститися вниз за течією Снові аж до місця, згаданого Беном Джойсом, і стерегтися потрапити на очі каторжникам, що напевно нишпорили на берегах.

Отож, добре озброївшись, узявши з собою харч, двоє мужніх розвідників попрямували берегом і невдовзі зникли за високим комишем.

Їх чекали цілий день. Поночіло, вони не верталися. Тривога пойняла мандрівників.

Нарешті, близько одинадцятої години, Вільсон сповістив, що вони наближаються. Джон Манглс і Паганель знемагали з утоми після десятимильного перегону.

— Ну, як міст? Він справді існує? — кинувся їм назустріч Гленарван.

— Атож, міст із ліан, — відповів Джон Манглс. — Каторжники перебрались цим мостом, але…

— Але що?.. — спитав Гленарван, передчуваючи нове лихо.

— Вони перейшли його, а тоді спалили! — відповів Паганель.

На часі було не вдаватися в розпач, а діяти. Кемпльпірський міст знищено — однаково вони повинні за всяку ціну перейти Снові й добратися до Туфолдської затоки, випередивши банду Бена Джойса. Тому, не марнуючи часу на зайві розмови, Джон Манглс і Гленарван пішли наступного дня, 16 січня, оглянути річку й зміркувати, як організувати переправу.

Каламутна бурхлива вода не спадала. Вона досі бутніла після дощів і вирувала, немов знавісніла. Наважитись позмагатися з нею — означало приректи себе на загибель. Гленарван, похнюпившись, схрестивши руки на грудях, мовчки стояв на березі.