Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Опівдні на пліт повантажили стільки харчів, скільки кожний міг узяти з собою для дводенного переходу. Решту покинули вкупі з фургоном і наметом. Мюльреді чувся доволі добре, щоб його можна було взяти; він швидко одужував.

О першій годині всі зійшли на пліт, міцно пришвартований до берега. З правого боку плоту Джон Манглс приладнав щось на взірець стернового весла й доручив Віль-сонові за його допомогою скеровувати пліт у потрібному напрямку. Сам Джон Манглс, стоячи на кормі, збирався орудувати грубо зробленим кормовим веслом. Гелена й Мері Грант посідали посеред плоту біля Мюльреді; Гленарван, майор, Паганель і Роберт оточили їх, пильнуючи одразу подати їх допомогу, якщо вона знадобиться.

— Все готове, Вільсоне? — спитав Джон Манглс у матроса.

— Все, капітане, — відповів Вільсон, узявшись дужою рукою за стерно.

— Увага! Тримай проти течії!

Джон Манглс одв’язав плота й сильним поштовхом відкинув його на хвилі Снові. Протягом перших п’ятнадцяти брасів усе йшло гаразд. Вільсон не давав плоту збочувати. Але швидко пліт потрапив у нурти й закрутився, обертаючись навколо себе. Ні стерном, ні веслом не вдавалося його втримати. Попри всі зусилля Джона Манглса й Вільсона повернути пліт, він ішов кормою вперед, і гребти стало неможливо.

Довелося скоритися. Жодного способу не було виборсатися з коловороту, в якому пліт кружляв обертом з карколомною швидкістю. Поволі течія односила його вбік.

Джон Манглс стояв блідий, зціпивши зуби, пильно вдивляючись у воду, що вирувала навкруг. Однак течія винесла пліт на середину річки, і він спустився вже на півмилі вниз. Тут проходив найдужчий потік, але він перемагав коловороти, і це зробило пліт дещо тривкішим.

Джон Манглс і Вільсон знов узялися за весла й спробували скерувати пліт навкіс через Снові. Вони стали наближатися до лівого берега й були вже за якихось п’ятдесят брасів од нього, коли раптом стернове весло Вільсона зламалось навпіл. Нічим не стримуваний пліт знов підхопила течія. Джон Манглс, ризикуючи зламати й своє вес-. ло, намагався скерувати його до берега. Вільсоп допомагав йому закривавленими руками.

Врешті вони домоглись свого, і пліт після більш ніж півгодинної переправи налетів на стрімкий лівий берег. Од дужого поштовху мотузки тріснули, колоди розсунулися, й вода ринула, шумуючи, на пліт. Мандрівники ледве встигли вхопитися за звисле гілля прибережних кущів. Похапцем витягли на крутий берег Мюльреді й напівпро-моклих жінок. Врятувалися всі, але чимало харчів і зброю, за винятком майорового карабіна, віднесло водою на уламках плоту.

Мандрівники опинилися за тридцять п’ять миль од найближчого міста — Делегіта, серед дикої відлюдної глушини вікторіанського прикордоння. Це незаселений край, де не було ні колоністів, ані скватерів, хіба що самі грабіжники.

Вирішили не длятися й вирушати негайно. Мюльреді бачив — він стане всім на заваді, і просив залишити його тут очікувати вислану з Делегіта допомогу.

Гленарван на це не пристав. Вони могли дістатися до Делегіта не раніше як за три дні, на узбережжя — за п’ять, тобто тільки 26 січня. А “Дункан”, напевно, покинув Мельбурн днів десять тому. Що важили тешзр цих кілька годин затримки?

— Ні, мій голубе, — сказав Гленарван, — я нікого тут не залишу. Зробимо ноші й понесемо тебе по черзі.

Ноші змайстрували з евкаліптового гілля, вкрили його листям, і хоч-не-хоч Мюльреді довелось на них лягти. Гленарван забажав першим нести свого матроса. Він узявся за ноші з одного кінця, Вільсон — з другого, і загін вирушив.

Яке сумне видовище, як нещасливо закінчилась ця подорож, що мала такий добрий початок! Тепер мандрівники вже не розшукували Гаррі Гранта. Цей суходіл, де його не було, де він ніколи й не був, загрожував стати рокованим для тих, хто прагнув знайти тут його сліди. І коли відважним мандрівникам пощастить дістатися до австралійського узбережжя, вони не знайдуть там навіть “Дункана”, щоб на ньому повернутися на батьківщину!

Перший день подорожі минув у гнітючому мовчанні. Кожних десять хвилин змінялися ті, хто ніс пораненого, і ніхто не скаржився на втому, хоч вона ще й більшала через нестерпну спеку.

Пройшовши лише п’ять миль, стали увечері табором у гайку камедних дерев. Повечеряли рештками врятованих од води харчів. Надалі всі надії покладали тільки на майорів карабін.

Спали кепсько, до того ж уночі пішов дощ. День ніби десь забарився. Ледве дочекалися ранку й знову рушили в дорогу. Майорові не випало жодної нагоди хоч раз бахаути з рушниці. Цей лихий край гірший за пустелю, бо його уникали навіть звірі. На щастя, Роберт знайшов гніздо дрохви, а в ньому — дванадцятеро величезних яєць, котрі Ол-бінет одразу ж заходився пекти в гарячому приску. Ці печені яйця та ще кілька пучечків зірваного в ярку портулакового зілля — ото й увесь сніданок 22 січня.