Роберт Стівенсон - Вечірні розмови на острові

Кажуть, людині страшно зоставатись самій. Дурниця. У темряві чи в густих хащах їй страшно від того, що вона не знає, чи не чигає на неї отут поряд ціле військо. А найстрашніше бува їй, коли вона опиниться сама серед юрби, не відаючи, що в тієї юрби на думці. Коли той сміх урвався, я теж зупинився. Хлоп'ята ще не добігли до своєї якірної стоянки, вони ще мчали в один бік, а я вже завернув на шістнадцять румбів і гайнув у другий. Я вийшов з дому, мов дурень, і на всіх вітрилах попрямував до моря, а тепер знову, мов дурень, вертався назад. Напевне, картина була вкрай кумедна, і що мене найдужче приголомшило, так це те, що тепер ніхто не засміявся. Тільки одна стара тубілка застогнала якось молитовно, як ото сектярі у своїй молільні після проповіді.

— Я ще ніколи не бачив таких дурних канаків, як оце тут, — сказав я вдома до Ами, дивлячись на тих роззяв у вікно.

— Нічого не знай, — відказала Ама зі зневажливою міною, як оте вона вміла. Більш ми про це не говорили, бо я був вибитий з колії, а Ама сприйняла цю історію так байдуже, що мені аж соромно стало.

Весь день ті бевзі просиділи з західного боку мого будинку та за річкою, дожидаючи якоїсь потіхи, не знаю вже якої, — може, щоб вогонь упав з неба й спалив мене з усіма тельбухами. Але надвечір, як усі щирі остров'яни, вони знудились і забралися геть, а натомість влаштували танці у великому домі селища, звідки чути було їхні співи та плескання в долоні, мабуть, години до десятої вечора, а другого дня вони наче геть забули про моє існування. Якби впав з неба вогонь або земля розверзлась і поглинула мене, мабуть, ніхто б не прийшов подивитись на це чи то для розваги, чи то для науки, чи то ще для чогось. Але я мав іще пересвідчитися, що вони нічого не забули і знишка пильно стежили, що буде зі мною далі.

Обидва ті дні я не мав коли вгору глянути: давав лад крамниці та перевіряв ті запаси, що лишив тут Вігорс. Ця робота геть висилювала мене і не дуже давала думати про щось інше. У попередньому рейсі Бен уже ревізував запаси, і я знав, що Бенові можна вірити, але мені ясно було, що там ще хтось похазяйнував за цей час. Я побачив, що на покриття недостачі може піти піврічна платня й увесь прибуток і ладен був сам себе відшмагати за те, що був такий дурний — сидів чаркував із тим Кейсом, замість зробити ревізію при капітані.

Та чи варто лити сльози за торішнім снігом? Що з воза впало, то вже пропало. Я міг тільки дати лад тому, що лишилося, та моїм власним запасам (які сам вибрав), поганяти пацюків і тарганів та обладнати крамницю як слід, по-сіднейському. Все вийшло — любо глянути! А третього ранку я закурив люлечку, став на порозі й подивився всередину, тоді обернувся, глянув на високу гору й побачив, як тріпочуть кокосові мати над тоннами копри [9] Копра — висушений м'якуш плодів кокосової пальми, з якого добувають кокосову олію. , а тоді глянув на селище в зелені й там побачив острівних чепурунів та чепурух, а як полічив ті ярди барвистого ситцю, що вони накуплять на спіднички та сукенки, то відчув, що оце я нарешті попав у таке місце, де можна напхати капшук, тоді вернутись додому й відкрити свій шиночок. Сів я на веранді, а довкола така пишна природа, око вбирає, сонце золоте, і чистий, свіжий, здоровий пасат розганя тобі кров незгірш за купіль морську, і вся та історія відійшла в непам'ять, і я поринув у мрії про Англію, хоча то, кінець кінцем, бридка, холодна й мокра діра, де сонця не стає й на те, щоб книжку почитати, та про свій майбутній шиночок десь над битим шляхом, наче над проспектом у місті, з вивіскою на зеленому дереві.

Так було вранці, але минув день, і ніякий дідько навіть не заглянув до мене, а що я добре знав тубільців на інших островах, це здалось мені дуже дивним. Люди трохи сміялися з нашої фірми та з її розкішних факторій, а особливо з оцієї, що на Фалезі: мовляв, уся копра в окрузі їх не оплатить (таке я чув) і за п'ятдесят років, але я гадав, що то перебільшення. Та коли минув полудень, а я не вторгував нічого, настрій у мене підупав. А о третій пополудні я вийшов прогулятися й трохи збадьоритись. Серед зелені я побачив білого чоловіка в довгих ризах і з такого вбрання та з обличчя збагнув, що це священик. На вигляд то був добродушний чолов'яга, вже трохи посивілий і такий брудний, що ним можна б писати на клапті паперу.

— Добридень, сер, — сказав я.

Він зраділо відповів мені по-тубільному.

— Ви не говорите по-англійському? — спитав я.

— Французька, — відповів він.

— Ну що ж, вибачте, але тут я пас, — сказав я.