Роберт Стівенсон - Вечірні розмови на острові

Коли обидва агенти піднялись на палубу, мене зразу потішило, як вони виглядають, чи то радше, як обидва виглядають і один говорить. Чотири роки пробувши на екваторі, я знудився за білими сусідами; ті чотири роки видались мені за тюрму. То накладуть табу, а тоді йди до Радного Дому та проси, щоб зняли, то накупиш джину та закушпелиш, а потім каєшся, то сидиш цілий вечір у домі, з лампою за компанію, то ходиш берегом та сушиш голову, яким би ще дурнем себе назвати за те, що сюди приперся. На моєму острові більше не було білих, а коли я плавав на інші острови, то й там знаходив здебільше якихсь бандюг. Тож у мене серце тішилось, дивлячись на цих двох, коли вони піднялись до нас на борт. Звісно, один із них був негр, але обидва були прибрані як годиться, в смугасті піжами й солом'яні брилі, а Кейс у будь-якому місті видався б чепуруном. Він був жовтолиций, щуплявенький, мав яструбиний ніс, дуже світлі очі й підстрижену ножицями бороду. Звідки він родом, не знав ніхто, але говорив як англієць, і ясно було, що він із пристойної родини й здобув чудову освіту. Та й у товаристві хоч куди чолов'яга: на акордеоні грав так, що ого, а дай йому уривок шворки та колоду карт, то такі фокуси покаже, незгірш від справжнього циркача. Говорити міг, якщо захоче, ніби у великопанській вітальні; а як захоче, то матюкався — куди твоєму боцманові-янкі, а голову забалакає будь-якому канакові [4] Канак — (від гавайською «канака» — людина) — тубілець із полінезійських островів. . Одне слово, вмів пристосуватися будь-де, от воно що за один був той Кейс, і все в нього виходило природно, ніби він таким і вродився. Він був відважний, як лев, і хитрий, як пацюк, і як він сьогодні не в пеклі, то нащо ж тоді й пекло те здалося? Одну тільки добру річ можу я сказати про нього: любив свою жінку й не був до неї лихий. Вона була самоанка й фарбувала коси на червоне, як то на Самоа [5] Самоа — група островів у Тихому океані, що належать до Полінезії. заведено; і коли він урізав дуба (а про це я маю розповісти), то по ньому знайшли одну дивну річ: він склав духівницю як добрий християнин, і в ній усе відписував удові: і свій пай, казали, і Чорного Джека, і майже весь Біллі Рендола, бо Кейс там вів усю бухгалтерію. Отож вона поїхала додому на шхуні з Мануа [6] Мануа — острови, частина архіпелагу Самоа. і тепер там, на своєму рідному острові, пані на всю губу.

Але того першого ранку я знав про все це дідька лисого. Кейс повівся зі мною як джентльмен і як друг, познайомив мене з Фалезою, намагався всіляко прислужитись, а що я не знав тамтешніх тубільців, то це була для мене велика поміч. Більш як півдня ми просиділи в каюті за чаркою, і я ще зроду не чув, щоб хтось говорив більше до діла. На всіх островах не було вмілішого й спритнішого агента. Я подумав, що Фалеза таки непогане місце, і з кожною чаркою в мене робилося легше на серці. Останній наш тутешній агент, обнюхавшись на острові з півгодини, вшився геть, бо нагодилось вербівне судно з заходу. Капітан, припливши сюди, застав факторію на замку, ключі, залишені пасторові-тубільцеві, та ще листа від утікача, де той признавався, що просто боїться за своє життя. Відтоді фірма не мала тут представника, і вантажитись не було чим. Крім того, вітер був ходовий, і каштан сподівався за ніч допливти до дальшого острова в годину високого припливу, тому мій товар і все манаття вивантажили хутенько. Кейс мене запевнив, що труситись над ним нічого, ніхто й соломинки не візьме, на Фалезі люд живе чесний, хіба яке курча, або зайвий ніж, або зайву паличку тютюну поцуплять, тож найкраще мені сидіти спокійно, поки шхуна відпливе, а тоді прийти прямо до нього додому, познайомитись із старим капітаном Рендолом, тутешнім патріархом, під'їсти що Бог пошле, а як стемніє, йти додому спати. Отож до полудня я вже зійшов на берег Фалеза, а шхуна попливла далі.

Ще на борту я трошки хильнув, а щойно відбув довгеньке плавання, тож земля хиталась піді мною, наче палуба. Світ мені здавався ніби свіжо помальованим, ноги рухались, немов під музику, Фалеза могла б бути раєм земним, коли такий є, а коли нема, то дуже шкода! Як гарно було ступати ногами на траву, й дивитись увиш на зелені гори, й бачити чоловіків у зелених вінках та жінок у барвистих сукнях, червоних із синім. Ми йшли й ішли то під пекучим сонцем, то в холодку, і нас тішило те й те, і всі діти з селища, брунатні, з поголеними голівками, бігли за нами й тоненько сокотіли, ніби вітаючи нас.

— До речі, — сказав Кейс, — треба вам жінку знайти.