Роберт Стівенсон: Ночівля Франсуа Війона

Він вернувся до заїзду з ґанком і став нишпорити на снігу за тими срібняками, що з дурної голови пошпурив геть. Одного біляка пощастило знайти, але другий, мабуть, упав сторчма й глибоко зарився в сніг. Годі було й думати, щоб з одним біляком у кишені весело провести ніч у котромусь розбуяцькому шинку. Але не тільки мрія про насолоду сміючись вислизнула у нього з рук: справжня безнадія, справжній біль пойняли його, коли він так стояв у зажурі перед ґанком. Зіпріла одежа вже висохла на ньому, і хоч вітер досі вщух, кусючий мороз дужчав щогодини, тож поет відчув отупілість у тілі й млость. Що він мав робити? І хоч така пізня була пора, і малоймовірно, щоб йому повелося, він усе-таки спробує звернутись до свого названого батька — капелана церкви святого Бенуа.

Всю дорогу туди він пробіг, і постукав у двері трохи осторожливо. Відповіді не було. Він постукав ще раз і ще, за кожним разом сміливіше. Аж нарешті почулась хода всередині. Відслонилося заґратоване віконечко в обкутих залізом дверях і назовні прослизнув промінець жовтого світла.

— Станьте лицем проти вічка, — сказав капелан з-поза дверей.

— Та це я, — скімлюще мовив Війон.

— О, це тільки ти, справді? — відказав капелан і, хоч те зовсім і не личило священицькому санові, брутально висварив гостя, що той потривожив його так пізно, після чого порадив заброді забратися в пекло, звідки він і з'явився.

— У мене руки посиніли аж до зап'ястків, — став благати Війон. — У мене ноги мертві від холоду й утоми, ніс розпух від шмалкого вітру, я промерз до кісток. Я, може, й до ранку вже не дотягну. Тільки цей раз, панотче, — присягаюсь Богом, я більш ніколи вас не потурбую!

— Треба було приходити раніш, — холодно відказав священнослужитель. — Молодих людей не завадить коли-не-коли провчати.

Він захряснув віконечко й неквапливою ходою відійшов у глибину приміщення.

Війон був у знетямі: він гатив у двері кулаками й ногами і кляв капелана на всі заставки.

— Смердючий старий лис! — кричав він. — Ось як тільки спопаду, ти в мене сторчголов захурчиш чортам у лапи!

Десь усередині у котромусь переході стукнули, зачиняючись, двері, ледве чутно для поета знадвору. Він з прокляттям утер рукою рота. А тоді враз відчув усю комічність ситуації і засміявся, кинувши бездумний погляд на небо, де зорі, здавалось, глузливо підморгували на його безталання.

Що він мав робити? Виглядало на те, що ніч доведеться провести на морозній вулиці. Промайнула згадка про мертву жінку, і серце від цього завмерло: те, що спіткало її пізнього вечора, любісінько може спіткати його пізньої ночі! А він же такий юний! І стільки всіляких безоглядних розваг перед ним! Він аж пройнявся співчуттям до такої долі, наче це йшлося про когось іншого, а не про нього самого, і навіть намалював в уяві цілу картину, як знайдуть уранці його задубіле тіло.

Крутячи поміж пальців біляка, Війон подумки перебирав усі можливі варіанти, де б заночувати. На своє лихо, він пересварився з багатьма давніми приятелями, які завжди за таких-оце обставин ставали йому в пригоді. Він брав їх на кпини у віршах, бився з ними, обдурював; але все-таки гадав, що у крайній скруті, як-от теперішня, хоч один знайдеться, котрий зглянувся б на нього. Тож якраз і нагода переконатись, чи цьому правда. Треба в усякому разі спробувати, і він так і зробить.

Дорогою, однак, сталися дві невеличкі події, що спрямували Війонові міркування на зовсім інший лад. По-перше, він впав на слід нічної варти й пройшов ним з тисячу кроків, хоч це й завело його дещо вбік. Але він утішив себе тим, що бодай свої власні сліди заплутає, бо йому все не давали спокою страхи, ніби за ним по п'ятах сунуть через весь засніжений Париж переслідувачі, щоб урешті схопити його сонним за шкірки. Друга подія вразила Війона зовсім по-інакшому. Він вийшов на ріг вулиці, де колись вовки зжерли жінку з дитиною. А зараз саме така погода, міркував він, коли вовки можуть знов заявитись до Парижа, і тоді одинокому перехожому на цих пустельних вулицях самим страхом не відбутись. Він став і розглянувся з дражливим інтересом на це перехрестя кількох вулиць — подивився на кожну з них, чи не побачить, як чвалують чорні тіні на снігу, прислухався, затамувавши подих, чи не почує вовчого виття з боку річки. Він пам'ятав, як мати розповідала йому, тоді ще малюкові, цю історію і показувала місце, на якому те трапилося. Його мати! Якби знаття, де вона живе, то хоча б сякий-такий, а притулок йому був би на ніч. Він вирішив, що завтра ж таки поцікавиться цим, ба навіть сходить побачитися з нею, горопашною жіночкою! Отак роздумуючи, він дійшов до місця призначення — останньої надії своєї на нічліг.