Роберт Стівенсон: Ночівля Франсуа Війона

Два видива не полишали його дорогою: образ шибениці у Монфоконі, якою вона бачилась йому цієї ясної вітряної ночі, та вигляд небіжчика з лисиною й у вінці рудих кучериків. Обидва ці видива холодили його серце, і він наддав ходи, немов сподівався в такій спосіб утекти від прикрих думок. Вряди-годи він оглядався через плече, нервово здригаючись, але на вибілених вулицях не було ні душі, крім нього, і тільки вітер, коли вихоплювався з-за рогу, щоразу збивав угору віяло лискучого снігу, що вже потроху примерзав до землі.

Раптом Війон побачив далеко попереду якусь чорну цяту й кілька ліхтарних вогників. Цята ця рухалася, і ліхтарі погойдувались у міру людської ходи, Це була нічна варта. І хоча варта лише перетинала ту вулицю, якою він ішов, Війон визнав за краще швиденько пірнути кудись убік, поки його не помітили. Він чудово усвідомлював, як вирізняється на снігу його постать, і йому аж ніяк не всміхалася перспектива почути окрик вартових.

Лівобіч від нього стояв солідний колись заїзд з вежками й великим Ґанком перед входом; він пам'ятав, що споруда ця давно порожнює і досі стала напівруїною, тож у три скоки вихопився на ґанок і шаснув усередину будинку. Там було зовсім темно, та ще після блиску засніжених вулиць, тож він просувався вперед з витягненими руками, коли враз наштовхнувся на щось дивне — воно водночас було тверде й м'яке, неподатне й поступливе. Серце йому тьохнуло, і він відскочив на два кроки назад, нажахано вдивляючись у перепону. Тоді аж засміявся полегшено. То була всього лишень жінка, і то мертва. Він став навколішки перед нею, аби впевнитись у цьому. Вона була холодна як камінь і геть закоцюбла. Подертою стрічкою у неї на голові лопотів вітер, а щоки її таки ще сьогодні були густо нарум'янені. В кишенях у небіжчиці зяяла пустка, але в панчосі під підв'язкою Війон знайшов дві дрібні срібні монети, знані як «біляки». Це було мало, але все-таки щось, і поета приємно зворушила думка, що от жінка встигла померти до того, як витратила їх. За цим крилася незбагненна й жалюгідна таємниця, і він перевів погляд з монет у себе в руці на мертву жінку, тоді знов назад і похитав головою, думаючи про загадковість людського життя, Генріх П'ятий англійський помер у Венсенні невдовзі по тому, як завоював Францію [2] Генріх П'ятий англійський помер у Венсенні невдовзі по тому, як завоював Францію — 1420 р. англійський король Генріх V за умовами мирного договору після Столітньої війни став регентом Франції, а через два роки помер. , а ось ця бідолаха замерзла на порозі будинку котрогось дуки, так і не встигнувши згайнувати двох своїх біляків — світ таки жорстокий до людей. Чи ж багато треба, щоб розтринькати ці два біляки? А все-таки зайвий раз далося б відчути приємний смак у роті, і губи ще разок прицмокнули б, заки диявол порве душу, а тіло розтягнуть хиже птаство та щурі. Ні, як на нього, то він воліє, аби його свічка догоріла до кінця, перше ніж її загасять, а ліхтаря розтрощать.

Поки такі оце думки снувались йому в голові, він напівмеханічно помацав у кишені за гаманцем. І раптом серце в нього завмерло, холодок пробіг тілом і крижаний удар молоснув по черепу. Він скам'янів на хвильку, тоді знов гарячково обмацав кишені й покрився потом. Гуляцькі гроші такі живі й реальні, це ж тоненька сув'язь між гулякою та його насолодами! Втіха знає лиш одну межу — час, і гуляка з кількома золотими в кишені відчуває себе римським імператором, допоки не процвиндрить їх усі до останнього шеляга. Для такого втратити гроші — це зазнати найстрахітливішого краху, звалитися з неба в пекло, вмліока з багача перетворитися на ніщо. А надто коли він заради цього встромив голову в зашморга, коли його взавтра мають повісити через цей самий гаманець, так тяжко зароблений і так по-дурному загублений!

Війон стояв і проклинав цілий світ, а потім зі злості шпуронув обидва біляки на вулицю; він вимахував кулаками в небеса й тупотів ногами, анітрохи не переймаючись тим, що турсає не кого, як труп бідолашної жінки. Потім хутко рушив назад власним слідом до хатини на кладовищі. Він забув свої страхи перед нічною вартою, яка, щоправда, відійшла вже далеко, і всі його думки крутилися довкола втраченого гаманця. Марно вглядався він у сніг праворуч і ліворуч — нічого ніде не було видно. Він не загубив його на вулиці. То гаманець випав ще в хатині? Йому дуже хотілося вернутись аж туди й перевірити, тільки відстрашував той моторошний нерухомий постоялець хатини. Та й крім того, підійшовши трохи ближче, він побачив, що їхні зусилля загасити вогонь виявилися даремні, — навпаки, там уже розгорілось так, що миготливі відблиски полум'я видно було у вікні й у шпарах дверей, і це тільки додало страху поетові перед начальством та паризькими шибеницями.