Роберт Стівенсон: Ночівля Франсуа Війона

Проте подорожі в дальшу віддаль минулого були Стівенсонові вподібніші за ці прогулянки на близьких роздоріжжях переіначеної сучасності. Занадто давня давнина ніколи не вабила його до себе, і так само не вмлівав він над усесвітніми шаблонами зниклої краси, при нагоді дозволяючи собі і поглузувати з тих, котрі «блукають край Аркадії», поринувши в думки. діро античні карнизи, про нарциси, про класичну тополю, сліди німф та елегантну і зворушливу сухість старого мистецтва». Вісімнадцятий вік, а то й початок дев'ятнадцятого, і Шотландія, — от його улюблений терен. У Шотландії минали його дитячі і юнацькі роки, тут, в околицях Единбурга, протікав струмок, куди він приходив записувати свої перші натхнення, і рябіли вереском та мохом ті галяви, де йому було просторо гратися в ковенантерів і якобітів, а саме в половині вісімнадцятого віку і догравали ці ворожі табори горян гайлендських останній акт шотландської самостійності. Ще з дитинства захоплений їхньою боротьбою, Стівенсон двічі брав її за історичне тло — до трьох романів: «Украденого», його продовження — «Катріони» та «Мастера Баллантре». Хоч як це дивно, а з мандрівок у таку інтимну минувшину рідного краю не привіз він описів багатших на щось коштовне, ніж цілковита правдивість. 1 ця трилогія, збудована з відгомону якобітського повстання, і «Сент-Ів», де розказано пригоди в Шотландії полоненого наполеонівського офіцера, і «Чорна стріла» (1888) — спогад про найдальшу в часі Сиве неонову подорож — у добу війн Червоної і Білої Троянди, — всі вони скидаються на історично-побутові хроніки З властивим кожній бурхливій смузі історії авантюрним зафарбленням, наче вийшли вони, з-під пера сумлінного самовидця, а не пізнішого письменника-романтика, закоханого в минулому.

Але ж була в колишніх віках одна вільна вільниця, для якої зберіг Стівенсон кращі сили романтичного запалу: море давніх часів найвиразніше промовляло до нього, старий океан владно його заполонив, то він дав йому найбільший творчий захват, він затяг його в останній рейс на старосвітській шхуні по своїх непокірних просторах і виніс назавжди на архаїчний берег Самоа. Стівенсон любив море і в облямівці теперішніх портових міст, з курявою пароплавних димарів на обрії, з гірляндою берегових огнів у далечині. В. Рятівнику», єдиному своєму романі на сюжет із сьогочасного, неперестроєного життя, він скупчнв стільки грізних і ніжних епітетів, витратив стільки барвистих фарб, щоб віддати мінливий образ моря, як у жодному з інших своїх творів на будь-чию славу. Та над усяке порівняння більше була йому до вподоби дика краса і потужніша міць океану тих давен, коли тільки легкі вітрильники ледве торкались його поверхні і хрип пароплавних гудків не порушував його супокою, не лунав укупі з голосами його штормів. Цьому господареві стародавнього мореплавства присвятив Стівенсон багато сторінок в «Украденому», «Чорній стрілі» і «Мастерові Баллантре», а «Острів Скарбів» то й увесь, з початку до кінця, був і зостався донині неперевершеним виявленням романтики давнього моря. Неможлива вона для нас, — бо тільки такі смаки й могла прищепити нам уперта літературна традиція, — без лукавих корабельних кухарів і битих жаків-капітанів, з двома пістолями напоготові в кишенях, без незліченних скарбів, заритих на розбійницькому острові, і пожовклої карти, що має привести щасливців до сховища, без зрад, хуртовин, різанини, ані без спритного підлітка, що обдурить найхитрішнх шибайголів і переможе всяку заваду. І в «Острові Скарбів» усього цього вщерть повно.

Не в тім полягає сила оповідання, з чого воно складене, а залежить від того, як його складено. Є безперервне спадкоємство, що в'яже кревними зв'язками літературні твори поміж собою, наступні з попередніми, попередні з наступними. Сама впадає в око спорідненість Стівенсона з Дефо, і не менш наочні нитки тягнуться від Стівенсона в новітнє письменство, хоч би от від перевтіленого Джекіла до Велзових наукових експериментів в «Острові д-ра Моро» та «Невидимому» або від Олальї — до Аліси з Конрадової «Усмішки фортуни». В самому «Острові Скарбів» зібрана багатюща скарбниця світових сюжетів. Кого не кортіло після Єксмелінових «Американських морських розбійників» (1678) славити корсарів? Хто тільки не починав року Божого 17…, за прикладом Дефо, оповідати устами розкаяного гульвіси, блудного сина чи мудрячого простака про страшні пригоди на морі і самотнє життя на безлюдному острові. І хіба Едгар По в «Золотому жукові» не підсумовував лише та вдосконалював способи скарбошукання, що й так досить витончились не за одно попереднє десятиліття? Отже, треба добре попоратися коло пережитків літературної традиції, щоб вилити їх у нові фюрми, і тільки винятковий хист спроможен потьмарити первотвори своїм новотвором.