Роберт Стівенсон: Ночівля Франсуа Війона

Життя на Уполу зовсім перемінило Стівенсона. В м'якому, рівному кліматі щасливого острова він подужчав фізично, а вгамувавши спрагу до незнаного, зупинений нарешті край світу, після стількох блукань, на крихті вирнулої з дна морської землі, він вийшов із своєї мрійної байдужості і притишив милування минулим. Перед ним горіло полум'я невсипущих тропічних ранків; його оточало блискотіння буйного листя, плодів і цвіту; навколо нього і вдень, і вночі бриніли в горах струмки, гурчали водоспади; відбережний вітер, струшуючи знемогу з посну лих пальм, дихав йому в лице пахом цитрини й ванілі, духом розбухання, кільчення, квітування, спіння. Видовище цих гір, цих нагірних гаїв, цих самоцвітів світла, кипучий гомін цієї води, ці животворні пахощі тріумфуючого буття обновили його кров. У ньому прокинулись первісні інстинкти людини-господаря своєї землі і її ж робітника. І він радо взявся за навіяну йому пишним околом нову спробу, зачерпнув на схилі віку повні пригорщі з живого джерела.

«Нащадок і однодумець римського цивілізатора, він заходився викорчовувати по той бік Антонінового валу сучасності неприборкане паростя чагарів, змагатися з ліанами, плекати «в своєму саду» городину та садовину. Серед чужинців йому надто яскраво прийшло на згадку його шотландське походження. І — дивна річ! — зів'ялий вереск, квітку спогадів, принесену з далекого холодного краю, не заглушили джунглі тропіків: на океанійському острові прийнявся і чотири роки добре ріс прищеплений гірський побут феодального Гайленду. Мідногруді, таємничоокі, безжурні тубільці, з довгими палицями в руках замість списів і луків, поволі збирались кругом незвичайного білого, як гельські верховинці з одного клану довкола свого проводиря, і він правив цим почтом самохітної челяді, прибічників і друзів, справжній, дар самоанських островів», тільки силою своїх особистих чарів, наче мудрий і витончений патрицій вищої культури назасланні серед темних хліборобів і простих пастухів.

Але захоплення плантаторством і ритуал почесного володарювання не забирали в нього всього часу. Йому лишалося досить дозвілля второвувати спостережні стежки в заповідники екваторіальних феєрій, у серце гордої і палкої первородної раси. Уважний і енергійний, він використав кожну нагоду, щоб увібрати в свій мистецький досвід усю рясність фарб острівного мікрокосму, пробитись у світло й тінь його барбарійської казки. Крім «Листів з Вайліми», три написані на Уполу оповідання. Розмов уночі на острові» [13] «Вечірні розмови на острові». (Island Night's Entertainments, 1893), дещо передніші дорожні враження доби «Каско» — «У південних морях» (1888–9; посмертне видання 1900-го року) і, в своїй полінезійській частині, доведений на Самоа ж до кінця, у співробітництві з Ллойдом Осборном, «Рятівник занапащених суден» (The Wrecker, 1892), — свідчать про Стівенсонову перемогу. З ними вперше, свіжим пагінком, увійшла в кругобіг європейського письменства та осяйна і загадкова Океанія, що розпустилася потім зловісним співцвіттям у малайських романах Джозефа Конрада і виплодила нестрашне Гроно Джек-Лондонових «Страшних Соломонових островів».

Письменником, чарівником скорописної латинської в'язі, був Стівенсон передусім і в очах своїх екзотичних гайлендерів. Тусітала — Писач Оповідань — таке дали вони ім'я сухорлявому і високому голові свого «клану», незграбне в перекладі і гармонійне на текучій самоанській мові. Часом, з інертної звички, Стівенсонове перо зраджувало їх променисту країну на користь туманної Шотландії «Катріони» (1893) і ввірваного на півслові «Сент-Іва» (роман докінчив відомий письменник і історик літератури А. Т. Квіллер-Ковч, — його літературний псевдонім — Q — у 1899 р.), але ж ради них «писач оповідань» не побоявся навіть обвинувачень у прозаїзмі, вмістивши в «Таймсі» низку ділових листів, що обстоювали остров'ян Самоа від втручання в їх політичні і національні справи німецької влади. За літературною Працею він і вмер наглою смертю — з кровозливу у мозок, 3-го грудня 1894, у Вайлімі. На другий день шістдесят кремезних самоанців віднесли його тіло на стрімку верховину гори Ваеа, де він хотів щоб його поховали, і там лишили його лежати довіку над широким простором Тихого океану.

Так скінчилися ця одіссея хвороб і цей мартиролог мандрування.

«Він зовсім не автобіографічна людина». — Не можна стисліше, ніж оцими словами, якими Стівенсон рекомендував одного з головних героїв «Рятівника занапащених суден», до певної міри «автобіографічного» роману, заатестувати власну Стівенсонову неавтобіографічність.