Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Псюко! — вигукнула Жазміна, трясучись від гніву, сорому й безсилля. — Ти насмілюєшся… насмілюєшся! Заплатиш за це головою! Куди мене везеш?

— У село афгулів, — відповів той, озираючись через плече.

Вдалині, за пагорбами, які вони минули, на стінах фортеці мерехтіли вогники смолоскипів; він помітив також відблиск світла. Це свідчило про те, що відкрили велику браму. Конан голосно засміявся, сміх його звучав, як гірський потік.

— Губернатор вислав у погоню за нами верхівців, — сказав він з насмішкою. — О Кром, залучимо їх до маленької кінної прогулянки! Як ти гадаєш, Деві, поміняють вони сімох горян на кшатрійську князівну?

— Швидше вишлють армію, щоб повісити тебе разом із твоїм чортовим родом, — пообіцяла вона йому переконливо.

Він радісно засміявся й сильніше притиснув її до себе, всідаючись зручніше. Але Жазміна визнала це новою образою і відновила свою марну боротьбу, поки не дійшла висновку, що ці її спроби звільнитися тільки тішать його. Крім того, від метушні її ефірне шовкове убрання, що маяло на вітрі, мало жахливий вигляд. Вона вирішила, що краще буде зберігати гордовитий спокій, і поринула в гнівне мовчання.

Але гнів змінило здивування, коли вони досягли входу в ущелину Забар, зяючого, немов пролом у темній стіні скелі, що загородила їм дорогу, як величезний бруствер. Здавалося, якийсь велетенський ніж вирізував цей прохід у суцільній скелі. По. обидва боки піднеслися на сотні футів круті схили, ховаючи вихід у долину в непроглядній пітьмі. Навіть Конан не міг роздивитися в ній нічого, але, знаючи, що за ним погоня з фортеці, і пам’ятаючи дорогу, він не притримував коня. Величезний звір ще не виявляв ознак утоми. Немов блискавка, вони промчали дорогою по дну полонини, вибралися на схил і переправилися через найнижче місце гребеня, обіч якого кірочки зрадницького сланцю підстерігали необережний крок, а потім обсипалися на дорогу, що тяглася уздовж лівої стіни ущелини.

У густій темряві навіть Конан не міг помітити засідки, влаштованої забарськими горянами. Вони з Жазміною саме проїздили біля темного отвору однієї з бічних балок, коли в повітрі просвистів спис і вдарив у круп коня. Величезний жеребець спіткнувся, пронизливо заіржав і з усього маху впав на землю. Проте Конан, помітивши кинутий спис, відреагував зі швидкістю блискавки.

Він зіскочив з пораненого коня, тримаючи дівчину в обіймах, аби вона не вдарилася об сланець. Приземлився на ноги, як кіт, заштовхнув полонянку в розколину і обернувся, вихопивши кинджала.

Жазміна, збита з пантелику раптовістю подій, не розуміючи, що, власне” сталося, побачила щось темне, що з’явилося з мороку ночі, почула тупіт босих ніг на скелі і шерех тертя об тіло лахміття. Помітила блиск сталі, короткий обмін ударами, і в темноті пролунав жахливий хрускіт, коли Конан розтрощив супротивникові голову.

Кімерієць відстрибнув і причаївся під прикриттям скель. У темряві був чутний якийсь рух, і раптом гучний голос заревів:

— Що таке, собаки? Хочете ушитися? Уперед, кляті! Хапайте їх!

Конан затремтів, глянув у темряву і закричав:

— Це ти, Яр Афзале?

Пролунали здивовані вигуки й тихе запитання:

— Конане, це ти?

— Так! — засміявся кімерієць. — Ходи сюди, старий бандите. Я убив одного з твоїх хлопців.

Між скель почалася метушня, замигтів вогник, виріс у світле полум’я смолоскипа і, мерехтячи, став наближатися до них. У міру того, як він наближався, все ясніше в темряві проступало бородате обличчя. Чоловік, що тримав смолоскипа, підняв його вище і витягнув шию, вдивляючись у сланцевий лабіринт, у другій руці він тримав величезну криву шаблю. Конан вийшов уперед, ховаючи свого кинджала, а незнайомець, угледівши його, радісно гаркнув:

— Так це Конан! Виходьте з-за скель, псюки! Це Конан!

У колі світла з’явилися й інші: дикі, обідрані, бородаті чоловіки з похмурими поглядами, з довгими ножами в руках. Жазміну вони не помітили, тому що кімерієць затулив її своїм могутнім тілом. Дівчина крадькома визирнула зі своєї схованки і вперше за цю ніч відчула, що у неї по тілу поповзли від страху дрижаки. Ці чоловіки були схожі швидше на вовків, ніж на людей.

— На кого ти полюєш уночі, Яр Афзале? — запитав Конан велетня, який, немов бородатий вампір, вищирив зуби.

— Хто знає, що може попастися в темряві? Ми, вазули, — нічні птахи. А як твої справи, Конане?

— У мене полонянка, — відповів кімерієць і, відсунувшись убік, відкрив зіщулену Жазміну.