Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Заспокойся, — пробурчав він. — Тепер усе гаразд. Як вони тебе зловили?

Вона схлипнула, нерозбірливо щось відповівши. В світлі зірок Конан її розглянув і відразу забув про Арама Бакшу. Її шкіра була сліпучо-білою, а волосся спадало смоляною хвилею. Загалом, це була гідна представниця різнорідного населення Замбули. Висока, з прекрасними ніжними формами, вона, безумовно, викликала замилування. В очах Конана спалахнуло захоплення. Він обійняв усе ще тремтячу дівчину і підбадьорливо вимовив:

— Досить труситися, люба. Тепер ти в безпеці.

Його дотик, здавалося, повернув дівчині дещо втрачений здоровий глузд. Вона відкинула голову, полохливо озирнулася. І тут-таки знову притиснулася до кімерійця, немов намагаючись знайти в ньому надійну опору.

— Вони зловили мене на вулиці, — прошепотіла вона. — Вони чекали в темряві під аркою. Чорні чоловіки, схожі на величезних мавп! Але Сет пожалів мене. Завжди йому молитимуся!

— Що ж ти робила на вулиці вночі? — запитав Конан.

Вона відкрито поглянула йому в обличчя.

— Мій коханий вигнав мене, — сказала вона. — Він збожеволів і хотів мене убити. Щойно я втекла, мене схопили ці звірі.

— Така красуня, як ти, може будь-кого звести з розуму, — сказав Конан, погладивши її блискучі кучері.

Вона сіпнулася, як людина, яку боляче вдарили. Більше вона не тремтіла, її голос звучав рівно.

— Так помстився мені злий чернець Тотрасмек, верховний жрець Ханумана. Він хотів насміятися з мене, собака!

— Не варто згадувати це, — посміхнувся Конан.

— Мій коханий, — сказала вона, — молодий туранський офіцер. Тотрасмек підсипав йому зілля, яке зробило його божевільним. Цієї ночі він прийшов до мене з мечем, аби вбити, але я втекла. Потім на мене напали негри. Хто вони?

Замість відповіді Конан приклав палець до губ і безшумно, як тінь, потягнув дівчину за найближчу халупу під пальмами. Вони завмерли, напружено вслухаючись у тишу. Нарешті почулися глухі голоси, які ставали все голоснішими. Близько десятка чорношкірих поверталися з міста. Дівчина вчепилася в руку Конана, і він відчув, як’вона затремтіла.

Тепер вони виразно чули горловий говір чорних людей.

— Наші брати зібралися біля ями, — говорив один з них. — А нам сьогодні не пощастило. Тепер у них будуть причини нас зневажати.

— Арам обіцяв людину, — пробурмотів інший, і Конан у думках побажав Арамові безліч радощів у пеклі.

— Арам дотримується слова, — пристав до розмови ще хтось.

— Пригадайте, скільки людей ми взяли з його таверни. Проте й платимо за це як слід. Я сам дав десять згортків привезеного жовтими купцями шовку. Це був вельми хороший шовк…

Чорношкірі пройшли мимо. Голоси завмерли вдалині.

— Добре, що трупи лежать за халупами, — неголосно зауважив Конан. — Якщо вони заглянуть до Арама, то знайдуть ще одного свого приятеля. Ходімо звідси.

— Атож, треба поспішати, — підхопила дівчина. — Мій коханий блукає десь вулицями. А раптом вони схоплять його?

— Який усе ж таки паскудний звичай! — Конан нарешті знайшов слухача і дістав можливість висловитися з приводу місцевих порядків.

Тепер вони йшли в місто по іншій вулиці, але про всяк випадок трималися в тіні будинків і дерев.

— Чому люди не виженуть цих собак із міста? — запитав кімерієць.

— По-перше, вони відмінні раби, — сказала дівчина. — А по-друге, тут їх так багато, що коли вони збунтуються, то виріжуть усе населення. Я не одразу зрозуміла, хто це, але тепер мені все ясно. Жителі Замбули знають, що раби пустують ночами, і тому міцно зачиняються на ніч. Але буває, трапляється непередбачене. Хіба інакше я залишилася б на вулиці? Взагалі, чорні, звичайно, не роблять винятків, проте в більшості випадків їм трапляються чужинці. Вважається, що жителі міста не зобов’язані турбуватися про мандрівників. А такі, як Арам Бакша, продають мандрівників людожерам. Про це багато хто знає. Звичайно, він не посмів би викинути таку штуку з корінним замбульцем.

Конана пересмикнуло від огиди. Ну й порядки в цьому богом береженому Турані!

За кілька хвилин він вивів свою супутницю на досить пристойну вулицю з неосвітленими будинками.

— Куди тебе провести? — запитав він, не без підстав вважаючи, що пригода ще не закінчилася.

— Додому. Розбуркаю слуг, хай візьмуть палиці і підуть шукати мого коханого. Не вистачало ще, аби в місті дізналися про його божевілля. Він же офіцер! До того ж служить при дворі. Ти мені допоможеш? Можливо, ми вилікуємо його, коли знайдемо…